Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки та романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов’язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити й Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом. При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли й ніби зволожувалися. За весь час він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.
Тома якось спробувала врізноманітнити цей процес, бо її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, укритому пожовклою шкірою, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамут чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей «трудовий мозіль» на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.
Томі він скоро почав приділяти мінімум уваги — майже одразу після того, як вона погодилася вийти за нього заміж, Степан нараз почав забувати запитати у неї про здоров’я, дарувати квіти, парфуми, запросити на вечерю, що справно робив раніше. Він збайдужів до неї, утратив цікавість, прийняв її існування у своєму житті за незворотну даність, за щоденну рутину. Вона оселилася в його помешканні й стала корисною, самоорганізуючою частиною квартири, пристроєм, що вміє дати лад іншій техніці, наприклад, пральній машині та холодильнику; безкоштовною домогосподаркою, доповненням до інтер’єру, живою істотою, духом, що наповнює порожнечу скло-бетонного житла. Його, здається, тішило, що, коли він, геть знесилений, повертався додому із розв’язаною, стягненою до грудей краваткою, розщіпнутими верхніми ґудзиками сорочки з брудним комірцем, там був хтось, хто міг заговорити, розстелити ліжко, поцілувати в щетину, притулитися до спини в ліжку. Усе своє життя, поневіряючись гуртожитковими кімнатами, винайнятими «хрущовками» та готельними номерами, Степан у найпотаємнішому, запавутиненому від незазирання кутику душі леліяв мрію саме про таке життя. І ось воно настало: інколи, щоб потішитися втіленням своїх фантазій, він зоставався на вихідні вдома. Босі ноги в подертих пантофлях випромінювали сморід, неголене обличчя з підв’ялими, геть не пишними й уже зовсім не козацькими вусами — страх. Тома намагалася не дивитися на це чергове втілення поразки — не так його, як її.
У нього було до десяти різних іпостасей. Степан, Стефан, Штефко, Степан Петрович, Штефан, навіть Стьопа. Із часом Томі довелося навчитися визначати за звертанням ступінь близькості людини до її чоловіка, щоб правильно розмовляти по телефону. Потім ці люди почали навідуватися в його помешкання. Вони з’являлися поодинці та гуртами, засідали на кухні, зачинивши двері, за якими збиралася отруйна концентрація сигаретного диму, або ж у вітальні, вбиралися у фраки та джинси, носили бакенбарди чи були лисими. Усіх їх цікавила політика. Декого Степан не любив і давав це зрозуміти Томі, нервуючи при ній після їхніх візитів. Інших він толерував, навіть записував інтерв’ю з ними на диктофон, змушуючи потім Тамару розшифровувати ці безглузді слововиливи в мозок. Дружина також повинна була піддавати все це літературній обробці. Скрізь політика: звинувачення, компромата, образи чиїхось родичів. Згодом Тамара чула це в ефірі радіо, читала в газетах, бачила в екрані телевізора.
Довкола роду Штефкових занять навіть через рік після їхнього одруження для Тамари снував ореол таємничості. На основному місці робота (одному з телеканалів міста) застати чоловіка їй практично не вдавалося (приємний жіночий голос, тобто кілька голосів, хоча Томі чомусь здавалося, що один, делікатно й лагідно, аж через дріт передавалася усмішка, питав: «Я вас слухаю… Ні, на жаль, його зараз немає. Ви в якійсь конкретній справі? Щось переказати?..»).
Час від часу навідувався і Шура, той самий Степановий знайомий, зі сталевого мерседеса. Його чорні вуса та золоті зуби вишкірювалися до Томи разом із незмінним букетом якихось химерних квітів (Штефко невдоволено кривився — ревнував). Цей чоловік завжди з’являвся в супроводі свого вкрай неприємного помічника з епатажною зачіскою, ланцями та сережками. Він володів платною громадською вбиральнею в центрі міста, а також заміським цехом із виробництва мінеральних вод. Тим самим, де колись працював Борис. За чутками, в одному з бокових відгалужень туалету, що розташовувався в неглибокому підземеллі, Шура влаштував наркопритон, де не тільки вели жваву торгівлю різним дурман-зіллям, але й проводили «гуманні» ін’єкції стерильними інструментами. Шура був єдиним у місті, а може, і в регіоні дилером, хто мав доступ до великих партій ЛСД, героїну та навіть постачав для найделікатніших білий порошок із листя коки. Утім, очевидно, він не був власником цього добра, а лише розпорядником. Але й це лише за чутками.
Невдачі робили його несамовитим. Він не міг нікуди подітися від люті, не мав на кому її застосувати, ні з ким поділитися. Із нею доводилося співіснувати. Бити кулаком до стін чи дверей теж уже не можна — за тобою стежать, і кілька таких нападів не лише спотворять потом і працею набутий імідж, але й завдадуть куди серйозніших неприємностей. Таких, скажімо, як профілактичні бесіди з психіатром чи, у кращому разі, психоаналітиком. Або ще, чого доброго, копнуть глибше й знайдуть історію хвороби, те, що він був на обліку в психдиспансері. Це, звичайно, нічого спільного з шизухою не мало, але кому тепер доведеш, що невропатології та психопатії — різні речі? Тому потрібно приховувати свій справжній стан, свої агресивні настрої. Хочеться всіх бити? — солоденько всміхайся! Рвати чиюсь пащеку? — будь якомога люб’язніший і ґречніший, як
