Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Самому ж доводиться вести життя аскета й відмовлятися від жіночого товариства в найбезневинніших випадках, щоб супротивники не використали це як компромат. Та це ще можна стерпіти. Але коли тебе б’ють ззаду, нижче пояса, болісно й підступно — уже ні. Вони, звісно, працюють професійно, нічого казати, але яке йому до того діло. Він один, сам, як палець. Усі ці люди зараз із ним лише тому, що випадок обрав його прапороносцем і найпомітнішим місцем цього цілеспрямованого бронепотяга, що на всіх несеться в парламент. Вони могли б чудово впоратися без нього, називаючи лише прізвище й демонструючи народові тільки видимість кандидата (не так далеко в нашому майбутньому боротьба гумових кандидатів, паперових кандидатів, віртуальних кандидатів).
Мирон Павлович після кількох інцидентів уже не тримав водія: він більше не довіряв нікому, крім себе. Параноя руйнувала його мозок щосекундним страхом. Він уже втомився боятися, але все одно нічого не міг із собою вдіяти: кожної миті Мирон очікував пострілу в спину, удару збоку, ДТП, вибуху… Його тіло боялося перебувати в цьому просторі, усі нейрони готувалися до ударів і раптової смерті… Він весь стиснувся, швидко посивів, а обличчя вкрилося павутиною зморщок. Погляд утратив рішучість і цілеспрямованість, розм’як, наповнився вологою та сумнівами.
Мирон спинив авто посеред невідомої йому вулиці, яка під гострим кутом спадала з високості центру в долину одноповерхових околиць містечка, оточених чорним гілляччям садів, перекиданими грудками землі присадибних ділянок. Він заплющився, утопив своє тіло в зручному шкіряному кріслі, сповз у ньому так, що колінами вперся в панель інструментів під кермом. Далі йти нікуди. Немає друзів, жінок, сина, немає нічого. Одна «справа життя» в минулому, інша — така ж фікція — ще попереду, але чого вона вартує?
У дзеркало заднього вигляду він помітив, що метрів за двадцять позаду спинився рідкісний для цих країв сріблястий лімузин. Наче побачити тут тигра. Із авта вийшли два дебелих хлопці й демонстративно наблизилися до Миронового «БМВ». Поки вони йшли, поволі, розважливо курячи та спльовуючи просто себе, чоловік устиг зачинити всі дверцята. Двійця спинилася поруч із автомобілем, один із прибульців зігнувся й зазирнув у вікно. Мирона обдало холодним потом — до скла, наче муха, приліпилося бридке абсолютно неспотворене інтелектом обличчя. Лисий череп, ідіотська посмішка, білі, як у зомбі, щілини під відсутніми бровами. В іншого в правому вусі одразу три сережки. Він стоїть із сигаретою в пиці й дивиться наче кудись набік.
Мирон провертає ключ, щосили тисне ногою на газ, різко провертає важіль коробки передач, автомобіль зривається з місця, набирає ходу. Він швидко шарпає важіль ще кілька разів, перемикаючи передачі. Тільки-но розганяється до ста кілометрів на годину, як із-за рогу вискакує даішник із паличкою. Мирон Павлович ударяє ногою по гальмах. Із-під коліс вириваються іскри та сивий дим, на асфальті залишається контрастний чорний слід протекторів. Мирон падає обличчям на кермо, обхоплює потилицю руками й завмирає: він упіймався…
Частина 17
— Такі-от наші місцеві вибори, — Віктор простягає мені цілу купу аркушів. — Бери все. Може, щось використаєш. Можеш навіть не переписувати.
— Ну, ні, — зло відказую я.
— Так погано? — він похмурніє, і мені вже знов його шкода.
— Краще скажи, — питаю я, — що було далі?
— А нічого. Вони розмістили це на каналі, де працював Терешкун. Томи чоловік. Той, що втопився. Він у них відділ пропаганди очолював. Багато років. І в газеті. Там цілий медіа-холдинг. Навіть сайт є, хоч тут цим ще не користуються. Про Стьопу окрема розмова.
— Ага, ще одне вбивство, — протягую я.
— Та яке вбивство? Ти ж чув, що Тома сказала — самогубство. Бідолаха.
— Терешкун?
— Тома. Ну, але ти питав, чим та історія з гайцями скінчилася? Так-от, нічим. Ці їхні штучки попри спланованість і вкинуті гроші нічого не могли змінити. Мирона любили. А Стабільність ні. Він у людей викликав ненависть. Чужий, грубий, слина з рота крапає. А ми били в кампанії на те, що Мирон свій. «Свій у дошку» — це я про нього придумав. Хороший слоган, правда? Причому він ніде не світився — аж в кінці на бордах вибили. До того просто в люди кинули фразу, і спрацювало. Ще іноді в статтях про нього в текст закидали. На підсвідомість тиснуло. Ми їх узували. У нас навіть, як це, мозкові штурми бували. Навіть сам Мирон приходив. Коли мав час поза заводськими справами. Там теж якісь проблеми були.
— Він через завод і в депутати ж зібрався? Щоб конкуренти не відібрали й не знищили?
— Та наче так. Хрін його знає нащо. Для мене це взагалі загадка — що в людині не так має бути, щоб вона захотіла в політику. Яка така ланка ДНК за це відповідає? Де та хвора хромосома, яку слід видалити? Словом. Ми в них вигравали. Бо Стьопа, який у них за піар відповідав, хріново працював. І сам. Без мозкових колективних штурмів. Просто силою брали та грішми. А цього тут мало. Давай, я тобі про нього ще розкажу. І про Тому. Бідна, бідна Тома…
Частина 18
Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…
Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче «Марльборо». Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того, створювало видимість зайнятості в моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються та розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.
Тома й цього разу не могла собі пояснити, навіщо одружилася. Уже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не любить, спалах чуттєвості та гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування та
