Книги Якова - Ольга Токарчук
— Єнто? — питає тихо. — Ти жива?
Що вона має їй відповісти? Взагалі, чи можна так питати? Може, краще було б: чи ти щось бачиш, чи відчуваєш? Як це так, що ти легко, ніби думка, проходиш крізь густі мережива часу? Хая мала б знати, як запитати. Єнта, не маючи сил відповісти, повертається туди, де щойно була. Може, не зовсім туди ж, бо тепер вона перебуває в дещо пізнішому часі. Втім, байдуже.
Єгуда Лейб Бухбіндер, її син і батько малого Якова, — запальний і непередбачуваний. Йому здається, ніби за єресь його безугавно хтось переслідує. Людей він не любить. Невже не можна спокійно собі жити, знаючи свою правду й роблячи своє, — міркує Єнта. Саме так їх учили: тихо вести подвійне життя, йдучи шляхом Месії. Треба лише звикнути весь час тримати таємницю, ховати очі, жити в затінку. Хіба це так важко, Єгудо? Не виявляти почуттів, не зраджувати думок? Мешканці цієї юдолі печалі й так нічого не зрозуміють, істина далека від них, наче Африка. Вони керуються законами, які ми мусимо відкинути.
Бухбіндер — то звичайний авантюрист. Він з усіма посварений. І син його цілком вдався в нього, він точнісінько такий самий. Тому вони так не терплять один одного. Погляд Єнти злітає кудись високо, попід вологими черевами хмар, і жінка бачить свого сина, який заснув над книгою. Догоряє олійна лампа. Його чорна борода вкрила сторінки, у западинах худих щік темрява звила маленькі кубельця, повіки тремтять, Єгуді сниться сон.
Єнта вагається: входити в його сон чи ні? Як так відбувається, що вона все бачить одночасно, всі часи й місця, а до того ж ще й мислить? І бачить думки. Зір Єнти оглядає довкола голову сина; дерев’яною стільницею мандрують мурашки, одна за одною, в строгому порядку. Коли Єгуда прокинеться, ненароком скине з поверхні столу їх усіх.
Єнта далі мандрує в часі
Єнті раптом пригадується, як через кілька років після події в печері Єгуда заїхав до них у Королівку дорогою до Кам’янця. Взяв із собою і чотирнадцятилітнього Якова. Сподівався навчити сина вести торгові справи.
Яків — худий, незграбний, під носом у нього засіявся чорний вус. Його обличчя шпетять червоні прищі. Деякі з них мають білі гнійні вершечки, шкіра його — негарна, зачервоніла, лисніє від жиру. Яків дуже цього соромиться. Відпустив довге волосся і носить його так, щоб воно опадало на обличчя. Це вже не подобається його батькові, і він раз по раз хапає Якова за ті «патли» і відкидає їх синові на плечі. Вони вже одного зросту і зі спини можуть здатися братами. Вічно посвареними братами. Коли малий пащекує, батько б’є його цілою долонею по голові.
У селі лише чотири будинки живуть у правдивій вірі. Увечері тут зачиняють двері, опускають штори на вікнах, запалюють свічки. Молодь бере участь у бар-міцві лише доти, доки читають Зогар і співають псалми. Далі вони переходять до іншої хати під опікою дорослого. Краще, аби їхні делікатні вуха не чули, а очі не бачили того, що починається, коли гасять свічки.
Тепер навіть удень дорослі сидять при свічках за зачиненими віконницями, чекаючи звісток про Месію, який має прийти. Але ті новини з великого світу приходять із запізненням, а тут декому вже снився Месія: ніби він іде із заходу, а за ним поля й ліси, села й міста скручуються, наче візерунки на килимі. І світ перетворюється на рулон, сувій, списаний дрібними літерами, що їх ніхто до кінця не відчитав. У новому світі буде інша абетка, інші знаки, інші правила. Може, все йтиме знизу вгору, а не згори вниз. Від старості до молодості, а не навпаки. Може, людей народжуватиме земля, а зникатимуть вони в лоні матерів.
Месія, який приходить, є Месією страдницьким, зболілим, його прибило до землі зло світу та людське страждання. Можливо, він навіть схожий на Ісуса, чиє скалічене тіло висить на хресті в Королівці чи не на всіх роздоріжжях. Звичайні євреї відвертають погляд від цієї страшної фігури, але вони, правовірні, зиркають на неї. Адже хіба Шабтай Цві не був стражденним спасителем? Хіба ж не замкнули його у в’язниці й не принизили?
Поки батьки шепочуться між собою, в головах дітей від спеки в’януть усі ідеї, де і в що погратися. Тоді з’являється Яків — ні дорослий, ні дитина. Батько щойно вигнав його з дому. У нього рум’янці на щоках, відсутній погляд; мабуть, плакав над Зогаром, із ним таке трапляється дедалі частіше.
Яків, якого тут кличуть Янкелем, скликав дітей — старших і молодших, християнських і єврейських, — і всі разом рушили від цвинтаря, від дому дядька до села курним путівцем, на узбіччях якого росте гусячий перстач. Нарешті дійшли до головного тракту і минули корчму єврея Саломона, якого називають Чорним Шломо. Тепер ідуть під гору, в бік католицького костелу і дерев’яної плебанії, потім — іще далі, вздовж кладовища, аж доки не минають останніх сільських хат.
З пагорба село виглядає наче сад посеред жовтих ланів. Яків вийшов із цього саду з кількома хлопцями та двома дівчатками і веде їх полями. Вони піднялися на гору біля села, призахідне сонце золотить небосхил, а вони входять у невеликий гайок. Тут ростуть рідкісні дерева, яких, мабуть, вони ще ніколи не бачили. І зненацька все стає якимось чудним, не чутно співів з долини, голос глухне у м’якій зелені. Вона така яскрава, що аж сліпить очі. «Це дерева з казки?» — питає один із молодших хлопчиків, а Яків заходиться сміхом і розповідає, що тут — вічна весна, листя ніколи не жовтіє і не опадає. Каже, що тут є печера, в якій спочиває Авраам. Вона перенесена з Землі Ізраїля лише для нього, аби він міг її показати. А поруч з Авраамом лежить його дружина і сестра Capa. А там, де є Авраам, час зупиняється, і якщо зайти до печери, побути там годину і вийти, виявиться, що на землі минуло вже сто років.
— Я народився в тій печері, — повідомляє він.
— Це брехня, — рішуче заявляє одна з дівчаток. — Не слухайте його. Він завжди таке вигадує.
Яків дивиться на неї іронічно. Дівчинка злісно огризається:
— Прищава пика.
Єнта відлітає в минуле, де Янкеле досі малий і ледь заспокоївся після довгого плачу. Вона заколисує його і дивиться на інших дітей, що сплять покотом на ліжку. Сплять усі, крім
