Книги Якова - Ольга Токарчук
Хіба ж мало було ознак кінця? А це жахливе жовте коріння кропиви, яке під землею хижо обплітає корені інших рослин? А нашестя цього року польової берізки з пагонами міцними, як мотузки? Зелень пнеться по стінах будинків, по стовбурах дерев, здається, ще трохи, і хапатиме людей за горло. Яблука з безліччю насіння всередині, яйця з двома жовтками, хміль, який ріс так швидко, що задушив корову…
Ім’я Месії — Шабтай Цві. Довкола нього гуртуються тисячі людей, що прибувають з цілого світу, аби негайно рушити за Месією до Константинополя, де він має зірвати султанові корону з голови й оголосити себе царем. Поруч із ним — його пророк Натан із Ґази, чоловік вельми вчений, який записує його слова і шле їх у світ, до всіх євреїв.
І от одного дня єврейська громада Львова отримала листа від рабина Баруха Пейсаха з Кракова, що чекати більше не можна, треба негайно вирушати до Туреччини, аби стати свідками останніх днів. Бути серед перших, які побачать.
Маєр, батько Єнти, не надто йняв віру таким розповідям.
Якщо все так, як ви кажете, то Месія мав би приходити в кожному поколінні. Народжувався б то тут, то там. Приходив би після кожного заколоту, кожної війни. Після кожного великого лиха з’являвся б його лик. А скільки було вже тих лих, хто полічить?
Так, так — кивали ті, що його слухали. Все це правда. Але кожен відчував, що цього разу все інакше. І знов починалася гра в знаки: хмари, відбиття у воді, форма сніжинок. Маєр врешті таки наважився на мандрівку, коли одного разу, замислившись про те все, почав спостерігати за мурашками: вони спиналися вгору по ніжці столу, вервечкою, спокійно і злагоджено. Діставшись стільниці, брали крихти сиру і так само поверталися — спокійно і злагоджено. Це йому сподобалося, і він вирішив, що мурашки — то знак. Його гроші й товар уже були спаковані, а позаяк мав він славу людини розважливої й мудрої, йому легко знайшлося місце у великій торговій валці, яка насправді мала привести його до Шабтая Цві.
Єнта народилася через кілька років після всіх цих подій і тому не була певна, чи успадкує світло, що його побачив батько, коли став перед лицем Месії разом зі своїми супутниками: Моше Галеві зі Львова, його сином і пасербом, а ще Барухом Пейсахом із Кракова.
З Кракова шлях пролягав до Львова, зі Львова до Чернівців, далі на південь, до Валахії, і — як згодом оповідав батько — що ближче вони були до мети, то тепліше ставало, то менше було снігу, то м’якшим і пахучішим було повітря. Вечорами вони розмірковували над тим, що означає прихід Месії. І здавалося їм, що всі ті пережиті нещастя були по-своєму добрими, мали свій сенс, бо провіщали прихід спасителя, як пологові болі провіщають народження нової людини. Адже коли світ народжує Месію, він мусить страждати, ламаються всі права, втрачають силу людські угоди, обертаються в порох присяги та обітниці. Брат іде на брата, сусід зневажає сусіда, люди, що досі жили поруч, уночі перерізають одне одному горла і п’ють чужу кров.
Львівська делегація застала Месію у в’язниці в Галліполі. Поки тривала їхня подорож на південь із Польщі, султан, стривожений неспокоєм серед євреїв і планами Шабтая Цві, схопив його й ув’язнив у фортеці.
Месія у в’язниці! Як таке може бути? Всіх, що прибули в той час до Стамбула — не лише з Польщі, а й з інших земель, — охопило велике сум’яття. Арешт! Месія під арештом, хіба таке видано, хіба це було в пророцтвах? У нас же був Ісая!
Але зачекайте — яка саме це в’язниця? І чи в’язниця взагалі? Адже Шабтай Цві, щедро обдарований вірними, мешкає у фортеці Галліполі, наче в палаці. Месія не їсть ані м’яса, ані риби, кажуть, що харчується лише овочами — і їх, доки ще найсвіжіші, звозять для нього з цілої околиці, доставляють кораблями. Він любить гранати, розламує довгими тонкими пальцями їхні зернисті нутрощі, виколупує рубіни насінин і кладе до своїх святих вуст. Їсть небагато, по кілька гранатових зерен — кажуть, його тіло черпає живлющу силу просто від сонця. А ще оповідають велику таємницю — яка, втім, шириться швидше, ніж будь-яка маленька таємниця, — що Месія є жінкою. Ті, що були біля нього близько, бачили його жіночі перса. Його шкіра, гладенька й рожева, пахне, як шкіра жінки. В Галліполі до його послуг — велике подвір’я й покої, встелені килимами, де він приймає гостей. То хіба ж це в’язниця?
Там до нього приступила й делегація. Спершу довелося чекати півтора дня — так багато було охочих відвідати Месію в його неволі. Перед їхніми очима пропливав багатомовний натовп. Всі змагалися в передбаченнях: що тепер буде?.. Євреї з Півдня, смагляві, в темних тюрбанах, і євреї з Африки, барвисті, як метелики. Смішні євреї з Європи, закутані в чорний одяг із твердими комірцями, що вбирали пилюку, наче губка воду.
Мусили один день постити, а потім скупатися в лазні. Нарешті їм дали білу одіж і дозволили постати перед лицем Месії. То був святковий день за новим, щойно встановленим месіанським календарем. Адже Шабтай Цві скасував усі традиційні єврейські свята, закони Мойсеєві більше не діяли, запроваджено було нові, ще не названі й не висловлені, тож і невідомо було, як поводитися і що казати.
Месія сидів на вишукано різьбленому троні, в багряних шатах, оточений святобливими мудрецями, які запитали прибульців, звідки вони й чого хочуть від спасителя.
Вони наперед домовилися, що говоритиме Барух Пейсах, — він і почав розповідь про нещастя землі польської, зокрема про лиха польського єврейства, а на доказ своїх слів вручив Месії видану кілька років тому хроніку нещасть Маєра зі Щебжешина під гебрайською назвою «Цок Га-ітім», себто «Тягар часів». Але доки Барух плаксивим голосом розводився про війни, хвороби, погроми й людську кривду, Шабтай зненацька його перебив і, вказуючи на свою багряну одежу, гучним голосом крикнув: «Хіба ж не бачите кольору помсти?! Я вбраний у багрянець, а казав-бо пророк Ісая: день помсти я маю в серці, а рік спасіння вже настав![80]» Всі схилили голови — таким потужним і несподіваним був той голос. Потім Шабтай зірвав із себе сорочку і дав її Ісаї, синові Давида Галеві, а іншим роздав грудки цукру і звелів покласти їх до рота, «аби в них молодеча сила прокинулася». Маєр на
