Книги Якова - Ольга Токарчук
Всі в кімнаті вже заснули, вогонь у печі пригаснув, перетворившись на лінивий червонястий жар, хтось похропує, а той малий говорить і говорить, дедалі тихіше, його слова починають плутатися, він дещо перекручує і помиляється, і нема нікого, хто його виправив би, тож ця літанія чудернацько викривлюється і нагадує якесь магічне закляття давньою забутою мовою. Нарешті голос хлопчика геть слабне, і він засинає. Тоді Єнта обережно встає, дивиться ніжно на ту дивну дитину, ім’я якої мало б бути не Яків, а Клопіт, і бачить, як його повіки неспокійно посмикуються — це означає, що малий помандрував уже в сни, де й далі розводить свої теревені.
Про страшні наслідки зникнення амулета
Під ранок, коли весільні гості, нагулявшись, сплять по кутках, а тирса у великій кімнаті стоптана на пил, у Єнти з’являється Еліша Шор. Він утомлений, очі червоні. Сідає на ліжко біля неї і, похитуючись вперед-назад, шепоче:
— Вже все, Єнто. Відшуміло, можеш помирати. Не гнівайся, що я тебе не відпускав. Що я мав робити?
Обережно виймає з-за її декольте жмут мотузочків і ремінців, шукає той найважливіший, перебираючи пальцями. Мабуть, то просто втомлені очі його не бачать. Ще раз перебирає все від початку: крихітні терафіми[74], скриньки, мішечки, кістяні таблички з видряпаними на них закляттями. Всі їх носять, але у цих старих жінок їх завжди найбільше. Мабуть, довкола Єнти кружляють десятки ангелів, духів-охоронців і чимало всякого безімення. Але амулета немає. Лишився порожній мотузок. Закляття зникло. Як таке можливо?
Еліша Шор відразу тверезіє, його рухи стають нервовими. Врешті починає обмацувати стару. Піднімає безсиле тіло, шукає під її спиною, стегнами, зсуває покривало з її худих ніг, її великих кістлявих стіп, які стирчать з-під спідниці, копирсається у складках сорочки, розтуляє її долоні, врешті, стривожений щораз більше, перешукує подушки, простирадла, ковдри, ліжники. Зазирає під ліжко — може, він упав?
Смішно виглядає той статечний старий, коли так нишпорить у постелі літньої жінки — ніби переплутав її з якоюсь молодицею і взявся до неї незграбно залицятися.
— Єнто, скажи-но, що сталося? — пронизливо шепоче він, ніби дитині, яка вчинила якусь страшну шкоду, але вона, ясна річ, не відповідає, лише тремтять її повіки, ледь помітно бігають під ними зіниці, а за мить вуста видовжуються в непевній усмішці.
— Що ти там написав? — питає батька Хая тихо, але наполегливо. Заспана, в нічній сорочці й хустці на голові, вона прибігла сюди на його поклик. Еліша геть розгублений, зморшки на його чолі нагадують м’які хвилі, Хая не може відвести від них погляду. Батько завжди виглядає так, коли почувається винним.
— Ти знаєш, що я написав, — каже він. — Я затримав її.
— Ти повісив їй це на шию?
Еліша киває.
— Батьку, ти мав це покласти до скриньки і замкнути на ключ.
Той безпорадно знизує плечима.
— Ти наче дитина, — каже Хая із сумішшю ніжності й докору. — Як ти міг? Отак просто одягнув їй це на шию? І де ж воно?
— Не знаю, зникло.
— Ніщо не може безслідно зникнути!
Хая береться шукати, але бачить, що це не має сенсу.
— Його нема, я шукав.
— Вона це з’їла, — каже Хая. — Проковтнула.
Приголомшений, Еліша мовчить, а потім безпорадно питає:
— І що робити?
— Не знаю. Хто ще про це знав? — питає донька.
Еліша Шор згадує. Зняв хутряну шапку, тре чоло. Його волосся довге, рідке, спітніле.
— Вона тепер не помре, — каже Шор із розпачем у голосі.
На обличчі Хаї з’являється дивна суміш недовіри та подиву, але впродовж кількох митей на зміну їм приходять веселощі. Вона сміється спершу тихенько, а потім дедалі голосніше. Нарешті її низький глибокий сміх заповнює кімнату і проникає крізь дерев’яні стіни. Батько затуляє їй рота.
Про що каже Зогар
Єнта помирає і не помирає. Саме так: «помирає і не помирає». Вчена Хая пояснює це так:
— Усе — точнісінько як у Зогарі.
Хая каже це, приховуючи роздратування, бо всі вважають це великою подією. Люди з цілого Рогатина сходяться сюди й зазирають у вікна.
— У Зогарі є багато таких висловів, немовби суперечливих, але якщо придивитися уважніше, стає зрозуміло, що вони просто незбагненні для нашого розуму. Хіба ж не таким самим чином починає свою промову Старець із Зогару?
Слова Хаї адресовані кільком утомленим, але гідним довіри гостям, які прийшли сюди, вчувши нюхом якесь чудо. Чудо б не завадило. Серед прибулих — Ізраель із Королівки, онук Єнти, який її сюди привіз. Він здається найбільш стривоженим і засмученим.
Хая читає: «Ким же є істоти, які встаючи сходять униз, а сходячи підіймаються? І дві є однією, а одна є трьома».
Слухачі кивають, ніби саме цього й чекали. Слова Хаї їх наче заспокоїли. Здається, лише Ізраель не задоволений цією відповіддю, бо він і досі не знає, жива Єнта чи мертва. Він запитує:
— Але…
Хая, зав’язуючи під підборіддям теплу вовняну хустку — вже зимно, — відповідає йому дещо роздратовано:
— Людям завжди кортить, щоб було якнайпростіше. Або так, або інакше. Біле або чорне. Лише дурні так мислять. Бо ж світ був створений з незліченних відтінків сірого. Можете забрати її додому, — каже вона Ізраелю.
Потім швидким кроком проходить подвір’я і зникає в прибудові, де лежить Єнта.
Пополудні знову приходить лікар Ашер Рубін і уважно оглядає стару. Питає, скільки їй років. Багато, відповідають усі хором. Нарешті Рубін каже, що то — летаргія і в жодному разі не можна вважати її мертвою. Вона спить. Але вираз обличчя зраджує, що він і сам не надто вірить у те, що каже.
— Імовірно, вона сама помре уві сні, — каже, ніби втішаючи.
Після весілля, коли гості роз’їжджаються і дерев’яні колеса їхніх возів залишають біля будинку Шорів глибокі борозни, Еліша підходить до хури, на якій лежить
