Книги Якова - Ольга Токарчук
— Чому вам це так до вподоби? — питає він роздратовано.
Ребе Мордке перестає сміятися і зиркає на нього спідлоба.
— А поміркуй сам, чому це добре, — каже він і спокійно виймає свою люльку.
Нахманові ясно, що той Яків обдурив людей і забрав їхні гроші, які аж ніяк не мали йому належати.
— Чому ти на їхньому боці? — питає його ребе Мордке.
— Бо я теж мушу платити податок, хоч не вчинив нічого поганого. Тож мені шкода тих людей, у яких відібрали їхні гроші. Адже коли прийде справжній митник, їм доведеться заплатити вдруге.
— А за що вони платять, ти не думав?
— Як це — за що? — Нахмана дивує запитання вчителя. — Що це значить: «за що платять»?
Для нього це настільки очевидно, що він не може добрати слів.
— Ти платиш за те, що ти єврей. Платиш податки за ласку панів і короля. Але якщо з тобою хтось учинить несправедливо, ніхто — ані пан, ані король — не стане на твій захист. Невже десь записано ціну, яку ти маєш заплатити за своє життя? Чи можна твій рік, чи місяць, чи кожен твій день перелічити на золото?
Так каже ребе Мордке, спокійно і старанно набиваючи люльку.
Це дає Нахманові ще більше поживи для мислення, ніж теологічні диспути. Як це так, що одні платять, а інші збирають данину? Чому одні мають безмір землі, якої навіть об’їхати не спроможні, а інші орендують у них клаптик за такі гроші, що їм і на хліб не лишається?
— Отримали у спадок від батьків і матерів, — каже Нахман невпевнено, коли наступного дня вони повертаються до тієї розмови. І вже відчуває, куди хилить ребе Мордке.
— А в батьків звідки взялася земля? — питає старий.
— Від їхніх батьків? — запитально каже Нахман і замовкає, вже розуміючи, як працює вся та машинерія думки, тому не квапиться, немовби він сам собі співрозмовник. — Або ж отримали від короля за заслуги. Або купили і залишили нащадкам…
Тут його перебиває запальний одноокий Нуссен:
— А мені здається, що землю не можна ні купувати, ні продавати. Так само, як воду і повітря. Та й вогнем не поторгуєш. Це речі, дані нам Богом. Нам усім, а не комусь зокрема. Як небо й сонце. Хіба ж сонце чиєсь, хіба зорі комусь належать?
— Та ні, бо ж яка з них користь? Те, з чого є хосен, має комусь належати, — намагається боронитися Нахман.
— Як же це з сонця немає користі? — вигукує Єрухім. — Досить, аби до нього дотяглися руки пожадливих — на окрайці порізали б, у скриню замкнули б і потрохи продавали б іншим.
— А ще землю ділять, як тушу мертвої тварини. Її хапають, в’яжуть і стережуть, — бурчить собі під ніс ребе Мордке, але дедалі зосередженіше затягується люлькою. Ще трохи, і він пірне у свої тихі екстази, де «податок» — слово чуже й незрозуміле.
Тема податків у розповіді Нахмана дуже зачіпає рогатинських слухачів. Стає так гамірно, що йому доводиться замовкнути.
Лунають застереження, аби не вести справ із «тими» євреями, бо нічого доброго з цього не буває. Багато галасу наробив випадок з рабином Ісааком Бабадом із Бродів, який розтринькав гроші громади. Тож як тут платити податки? Вони надто високі, і стягують їх за все, так що краще не робити нічого. Лягти і спати від ранку до вечора, дивитися, як хмари пливуть небом, слухати мову птахів. Купцям-християнам набагато краще, податки в них людяні, та й вірменам можна позаздрити — ті теж християни. Тому поляки та русини вважають їх своїми, хоча, на думку шанованого зібрання, це не так. Розум вірменина — то темний ліс. Такий і єврея обкрутить круг пальця. Всі їм сприяють, бо вони вміють подобатися, а насправді — хитрі й слизькі, як змії. А єврейські громади мусять щораз більшу данину платити, так що синод вліз у борги, бо мусив сплачувати подушне і за тих євреїв, які грошей не мали. Тож усім заправляють багатії, а згодом — їхні сини й онуки. Доньок видають заміж у межах родини, і таким чином капітал не розпорошується.
Та чи можна не платити податків? Зламати цю машинерію? Бо хто хоче бути чесним і шанувати порядок, того тут-таки той порядок і привалить. Хіба ж не вирішили було в Кам’янці вигнати з міста євреїв протягом одного дня? І дозволили їм оселятися не ближче, ніж за шість миль від міста. Це як розуміти?
— Будинок був свіжо побілений, — каже дружина Єрухіма, який торгує горілкою. — А біля нього — гарний садок.
Жінка починає плакати. Найбільше їй шкода петрушки та качанів капусти — такий мав бути добрий врожай. Петрушка завтовшки з великий палець дорослого чоловіка. Капустини — як голівка немовляти. Навіть цього їй не дозволили взяти із собою. Порівняння капусти з дитячою голівкою дає несподіваний ефект: інші жінки теж починають схлипувати. Наливають собі горілки на денце чарки, випивають і трохи заспокоюються. Відтак повертаються до своїх справ — штопання, скубання гусячого пір’я. Їхні руки не терплять неробства.
Про те, як Нахман явився Нахманові, або ж зерня темряви та кісточка світла
Нахман зітхає, і схвильована громадка потроху вщухає. Зараз буде найважливіше — це відчувають усі. Западає напружене чекання, як перед одкровенням.
Із дрібним гендлем Нахманові та ребе Мордке в Смирні не надто щастить. Забагато часу поглинають божественні справи. Вкладати час у запитання й роздуми — недешево. А позаяк кожна відповідь тягне за собою наступні запитання, справи вже йдуть геть кепсько. У рахунках — вічна недостача, у графі «винен» завжди більші числа, ніж у графі «має». Ох, якби ж то можна було торгувати запитаннями — вони з ребе Мордке наскладали б уже непоганий маєток.
Іноді молодь відправляє Нахмана, аби той когось п е р е д и с к у т у в а в. У цьому йому немає рівних, він упорається з кожним. Чимало охочих до дискусії євреїв та греків під’юджують своїх молодих адептів схрестити з Нахманом шаблі. Це щось на кшталт вуличного поєдинку: супротивники сідають один напроти одного, довкола збирається гуртик роззяв. Ініціатор пропонує тему — байдуже яку, важливо добрати такі аргументи, щоб опонент не зміг їх спростувати. Той, хто програв, платить або ставить їжу й вино. Спільна трапеза стає приводом до нового диспуту, і так триває годинами. Нахман завжди виграє, тож лягати до сну не попоївши їм не доводиться.
— Одного дня, поки Нуссен та інші шукали мені суперника для диспуту, я стояв надворі, дивився, як гострять ножі,
