Книги Якова - Ольга Токарчук

— Не сердься на мене.

Жодної відповіді, ясна річ, не буде. Наближається й Ізраель, її онук. Він ображається на Шора: той міг би залишити Єнту в себе і дозволити їй тут померти. Вони довго сперечалися про це з Соблею, яка не хотіла кидати стару. Собля тепер шепоче їй: «Бабусю, бабусю». Але у відповідь — тиша. Руки Єнти холодні, хоч як їх розтирали. Дихає зрідка, але рівно. Ашер Рубін вимірював їй пульс кілька разів і дивувався, що він такий повільний.

Розповідь Песеле про підгаєцького цапа і дивну траву

Еліша дає їм додатковий віз, встелений сіном. Ціла родина з Королівки тепер поміщається на двох хурах. Накрапає дощ, і рядна, якими вкрили стару, намокають, тож чоловіки будують імпровізований дашок. Єнта виглядає під ним як небіжчиця — не дивно, що люди, яких вони минають дорогою, читають молитви, a ґої хрестяться.

Поки стояли табором у Підгайцях, її правнучка Песеле, донька Ізраеля, пригадала собі, як три тижні тому вони спинилися тут перепочити і прабабуся, ще здорова й при тямі, розповіла їм історію про підгаєцького цапа. Тепер Песеле, схлипуючи, намагається її переказати. Всі слухають її мовчки і витирають сльози з очей — адже то було останнє, що розповіла Єнта. Можливо, хотіла їм щось повідомити цією оповіддю? Якусь таємницю? Тоді історія здалася їм веселою, тепер звучить химерно й незрозуміло.

— Недалеко звідси, в Підгайцях, біля замку живе один цап, — слабеньким голосом розповідає Песеле. Жінки зацитькують одна одну. — Але ви його не побачите, бо він не любить людей і живе самотньо. Це дуже вчений цап, мудра тварина, яка бачила багато речей добрих і страшних. Йому триста років.

Усі мимоволі роззираються довкола, шукають поглядом цапа. Бачать лише всохлу брунатну траву, гусячий послід і обриси руїн підгаєцького замку. Цап — точно десь тут. Песеле обсмикує спідницю, вкриваючи полами свої шкіряні дорожні черевики з гострими носаками.

— Серед таких руїн росте дивна трава, божа трава, бо ніхто її не сіє і не косить. Якщо траві дати спокій, вона теж накопичує свою мудрість. Лише таку траву їсть той цап, жодної іншої. Він — назір[75], який дав обітницю не стригти волосся і не торкатися померлих, і розуміється на цій траві. Ніколи не взяв до рота іншої — лише цю мудру траву з-під замку в Підгайцях. Тому він і сам став мудрим, а його роги все росли й росли. Але то були не такі роги, як у іншої худоби. Ці були м’які, кучерявилися й закручувалися. Мудрий козел ховав свої роги. Вдень він закручував їх так, що вони здавалися цілком звичайними. Але вночі він підіймався на замок, ставав посеред захаращеного дитинця і сягав рогами неба. Здіймав їх високо-високо, спинався на задні ноги, аби бути ще вищим, аж урешті чіплявся кінчиками рогів за край молодого місяця, рогатого, як і він, і питав: «Що чувати, місяцю? Чи не час іще Месії прийти?» Місяць озирався на зірки, які на мить зупиняли свій рух. «Месія вже прийшов, він у Смирні, невже ти цього не знаєш, мудрий цапе?» — «Знаю, любий місяцю. Я лише хотів упевнитися».

Отак вони собі теревенили цілу ніч, а вранці, коли сходило сонце, цап згортав свої роги й далі пасся на мудрій траві.

Песеле змовкає, а її мати й тітки починають схлипувати.

Ксьондз Хмельовський пише до ясновельможної пані Дружбацької в січні 1753 року з Фірлеєва

Багато в моїй голові, шановна пані добродійко, крутиться питань і міркувань, що їх не мав я нагоди висловити в часі нашої зустрічі, а позаяк дали Ви мені дозвіл писати, користаюся ним, аби, зокрема, спростувати деякі Ваші, пані добродійко, докори. А що погода у Фірлеєві вже цілком зимова, то я лише підкидаю паливо в піч і цілими днями сиджу над паперами, хоч і шкодить це вельми на очі, як і той дим.

Питаєте, пані, чому латина? І радите, як і інше жіноцтво, до польської у письмі більше прихилятися. Я супроти неї нічого не маю, але як до неї прихилитися, якщо нам слів у ній бракує?

Чи не краще казати Риторика, ніж Красномовство? Або Філософія, ніж Любомудріє? Астрономія, а не Зоряна наука? І часу не марнуєш, і язика не ламаєш. У Музиці теж без латини ніяк. Наприклад, тони, клавіші, консонанція — то все слова з латинської мови. І якби поляки — що є нині invaluit Usus[76] — латину занехаяли і цілком до польської схилилися, говорили і писали польською, то мусили б повернутися до забутої і незрозумілої слов’янщини, як-от у Пісні святого Войцеха: «Бремена суду грядут, мислі твоя славу Богу да воздадут».

Але що це означає? Які «грядут», які «воздадут»? Чи хотілося б, вашмосте, казати «спальня» замість «дорміторія»? Не вірю! «Їдальня» замість «рефекторія», «халупка» замість «целія»? Лише послухайте, як це звучить! Що то було б, якби секретар написав до свого зверхника: «Затверджене рішення люблінської судової столиці»? Хіба ж не краще: «Ферований декрет люблінського Трибуналу»? Чи не маю я рації? Або ж «приступило до сповіді чимало покутників» замість «приступило до конфесії чимало пенітентів». Хіба це не смішно? «Освідчуюся вельможного пана честі, або ж оглядності» замість «Рекомендуюся вельможного пана респектові». Хіба ж це добре? А, скажімо, «відкрився овид нещастя в Польщі, для якого багато в Європі знайшлося оглядників» замість «відкрився театрум нещастя в Польщі, для якого багато в Європі знайшлося спектаторів». То як же?

Всюди у світі латиною порозумітися можна. Лише погани і варвари її уникають.

Польська ж мова — якась дубова і звучить по-простацькому. Придатна для опису природи, щонайбільше — аґрикультури, але як нею висловити речі складні, високі, духовні? Хто якою мовою говорить, такою і мислить. Польська ж — туманна й неконкретна. Нею зручно описувати погоду в дорозі, а не вести диспути, де треба напружувати розум і висловлюватися ясно. Ось для поезії вона якраз. Так, дорога пані добродійко, Музо Наша Сарматська. Бо поезія — розмита і неконкретна. Хоч, ясна річ, певну приємність дає, коли її читаєш. Але приємність цю розтлумачити тут непросто. Знаю, що кажу, бо замовив у Вашого видавця ваші вірші й знайшов у них чимале задоволення, хоч і не все тут здається мені зрозумілим і очевидним, про що напишу окремо.

Я волію спільну мову. Хай навіть буде вона дещо спрощена, але така, щоб її всі у цілому світі