Книги Якова - Ольга Токарчук
Нахман робить коротку паузу, яку заповнюють недовірливі вигуки слухачів:
— Як це? Що це означає?
— Поганий знак.
— То був знак смерті, Нахмане.
Оповідач не зважає на ці застереження й веде далі:
— Було гаряче, розжарене повітря здавалося гострим, як лезо. Мені стало недобре, а серце моє немовби повисло на тоненькій ниточці. Я хотів було встати, але ноги не слухалися. Збагнувши, що помираю, я лише притулився до віслюка, який глипнув на мене, здивований цією несподіваною ніжністю.
Якась дитина захихотіла, але тут-таки замовкла під суворим поглядом матері.
— Він явився мені, наче тінь. Світло сліпило, як то буває раннього пообіддя. Він схилився наді мною, напівпритомним, і торкнувся мого гарячого чола. Сили миттю повернулися до мене, і я підвівся на ноги. А він — той другий я — зник.
Слухачі зітхають з полегшенням, чутно шепотіння і прицмокування. Хороша оповідь.
Але Нахман усе вигадав. Він просто знепритомнів біля віслюків, і не було жодного рятівника. Його підібрали друзі, і аж увечері, коли він лежав у темній, холодній і тихій кімнаті без вікон, до нього прийшов Яків. Зупинився на порозі, сперся об одвірок і зазирнув досередини — Нахман бачив лише обрис його постаті, темний силует у прямокутнику дверей. Якову довелося нахилити голову, щоб увійти. Він ще вагався, перш ніж зробити цей крок, який несподівано змінить його життя. Врешті-решт таки наважився і ввійшов до них — Нахмана, що лежав у гарячці, та ребе Мордке, який сидів біля нього на ліжку. Довге хвилясте Яковове волосся, що сягало плечей, спадало з-під фески. У його густій темній бороді сонячне світло на мить заграло рубіновими відблисками. Він здавався дорослим підлітком.
Згодом, уже одужавши, Нахман блукав вулицями Смирни, минав сотні людей, що квапилися у своїх справах, і не міг позбутися думки, що десь серед них, можливо, ходить Месія і ніхто його не впізнає. А найгірше те, що й сам Месія не знає, хто він такий.
Ребе Мордке, почувши те, довго кивав, а відтак сказав:
— Ти, Нахмане, — наче чутливий інструмент. Вразливий, уважний. Ти й сам міг би бути пророком того Месії, як Натан із Ґази був пророком Шабтая Цві, хай буде благословенне його ім’я.
І, зробивши довгу паузу, впродовж якої подрібнював крупинку живиці та змішував її з тютюном, таємничим тоном додав:
— Кожне місце має два обличчя. Кожне місце — двоїсте. Піднесене є водночас нікчемним. Милосердне — мерзенним. У найгустішій темряві тліє іскра найяснішого світла, і навпаки: там, де панує всепроникне сяйво, зерно темряви ховається в кісточці світла. Месія — наш двійник, наша досконала версія. Ми могли б бути такими, якби не впали так низько.
Про каміння та втікача зі страшним обличчям
І зненацька, поки в рогатинській кімнаті панує гамір, а Нахман полоще горло вином, щось починає гупотіти об дах і стіни. Зчиняється галас і паніка. Досередини, розбивши шибку, залітає каменюка й перекидає свічки. Вогонь починає ласо облизувати тирсу, якою всипана підлога. Якась літня жінка не розгубилася і взялася важкими спідницями гасити жар. Інші, зойкаючи й голосячи, вибігли надвір, у темряві чути гнівні погуки чоловіків, але каміння більше не летить. Перегодом, коли гості повертаються до кімнати, зарум’янілі від збудження й злості, з-за будинку знов долинають крики, і врешті-решт у головній світлиці, де ще недавно відбувалися танці, з’являються стривожені чоловіки. Серед них — двоє братів Шорів, Шломо та Ісаак, майбутній наречений, а також Мошек Абрамович із Лянцкоруня, шурин Хаї, чоловік статний і сильний. Вони тримають попід руки якогось сухоребрика, що хвицає ногами і злобно плюється навсібіч.
— Хаскель! — кричить на нього Хая і підходить упритул. Нахиляється, щоб подивитися йому в лице, але він, зашмарканий, плаче від злості й відвертається, щоб ненароком не зустрітися з нею поглядом. — Хто з тобою був? Як ти міг?
— Прокляте насіння, зрадники, відступники! — кричить той, доки Мошек не б’є його в пику так сильно, що Хаскель заточується і падає на коліна.
— Не бий його! — кричить Хая.
Вони відпускають хлопця, той важко підводиться, шукаючи поглядом вихід. На його світлій лляній сорочці розливаються плями крові з розбитого носа.
Тоді найстарший з братів Шорів, Натан, підходить до нього і спокійно каже:
— Що ж, Хаскелю, передай Аронові, щоб більше не смів такого робити. Ми крові вашої проливати не хочемо, але Рогатин — наш.
Хаскель тікає, плутаючись у полах власного каптана. Біля брами бічним зором помічає тиху постать зі страшним спотвореним обличчям і починає скиглити від страху:
— Ґолем… Ґолем…
Добрушка з Моравії приголомшений. Пригортає до себе дружину. Нарікає на те, які тут усі дикі: в них у Моравії кожен робить собі у своєму домі, що хоче, ніхто не встромляє носа до чужих справ. А ще й кидати камінням!
Натан Шор сердито велить «ґолемові» повертатися до комірчини, де він живе. Доведеться його позбутися, бо Хаскель їх викаже.
Бігун — так називають цього селянина-втікача з обмороженим обличчям і червоними руками. Він великий, мовчазний, з невиразними рисами лиця, бо після обмороження замість них лишилися шрами. Його великі червоні долоні нагадують якісь кореневища, бульби, шорсткі й опухлі. Викликають повагу. Він сильний, як тур. І спокійний. Спить у стайні, біля теплої стіни, якою ця прибудова прилягає до будинку. Працьовитий, тямовитий, роботу робить старанно і по-селянському винахідливо, хоч і без поспіху. Дивною є ця його прихильність — що йому до євреїв, яких він, як усі селяни, мабуть, ненавидить і якими гордує? Хто, як не вони, є причиною стількох його селянських бід: вони орендують панські землі, збирають податки, споюють селян у корчмах, а досить, щоб якийсь із них трохи розбагатів, уже поводиться як рабовласник.
Але в цьому ґолемі немає ніякої злоби. Можливо, в нього щось негаразд із головою — чи не
