Книги Якова - Ольга Токарчук
Шори знайшли його в снігу однієї суворої зими, повертаючись з ярмарку додому, — лише завдяки тому, що Еліші довелося відійти за нуждою. Був із ним ще один утікач, у такій самій селянській свиті, в черевиках, вистелених соломою, із вузликом, у якому лишилися тільки крихти хліба та шкарпетки. Але той другий був уже мертвий. Тіла притрусив сніг, і Шор подумав, що то якісь замерзлі тварини. Труп супутника залишили в лісі.
Втікач зігрівався довго. Поволі вертався до тями, день за днем, ніби в нього замерзла й душа і тепер поступово танула. Обмороження не хотіли гоїтися, загноювалися, шкіра злазила. Хая промивала йому обличчя. Вона знає його найкраще. Знає його міцне, кремезне тіло. Він спав у кімнаті цілу зиму, а тим часом тривали наради, що з ним робити. Слід було повідомити владі, тоді по втікача прийшли б і суворо його покарали. Всім було шкода, що він німує, а отже, не має своєї історії, оповіді, він наче бездомний, без роду і племені. Шор відчув до нього якусь незбагненну симпатію, а слідом за ним — і Хая. Сини дорікали батькові, що він тримає вдома людину, яка мусить стільки їсти, ще й до того чужу. Шпигун, джміль у бджолиному вулику. Якби довідалася влада, було б непереливки.
Шор звелів усім тримати язика за зубами, а якби хто питав, казати, що це схиблений кузен з Моравії, тому й мовчить. Користь від нього така, що йти йому нікуди, зате він уміє віз полагодити, ніж нагострити, город скопати, змолотити, що потрібно, стіни побілити, все робить за їжу і нічого більше не потребує.
Шор іноді за ним спостерігає, за його простими і вправними рухами. Не наважується дивитися йому в очі — хтозна, що там можна побачити. А Хая якось казала, що бачила, як ґолем плакав.
Син Шломо вишпетив його за ту нерозумну жалість, за те, що прихистив утікача.
— А якщо це вбивця? — він знервовано підвищив голос.
— Хтозна, — відповів на те Шор. — А може, він — якийсь посланець?
— Так чи так, ґой, — відрубав Шломо.
І справді, ґой. Тримати в себе такого втікача — небезпечно й злочинно. Бракувало ще, щоб поповзли чутки. Але селянин ніяк не реагує на знаки, якими йому показують, щоб він ішов собі геть. Ігнорує Шора і всіх інших, відвертається і йде до своєї лежанки біля коней.
Шор міркує собі, що бути євреєм тяжко, нелегке в євреїв життя, але селянам — найгірше. Певно, немає паскуднішої долі. Нижче — хіба що всяке гаддя. Бо навіть про корів і коней, не кажучи про собак, пан дбає краще, ніж про селянина та єврея.
Про те, як Нахман потрапляє до Єнти і засинає на підлозі біля її ліжка
Нахман п’яний. Досить було кількох келишків. Він уже давно не пив, ще й додалася втома від подорожі. А місцева горілка міцна, одразу валить з ніг. Йому хочеться вийти на свіже повітря, він блукає в лабіринті переходів, шукаючи подвір’я. Обмацує шорсткі дерев’яні стіни, нарешті знаходить якусь клямку. Відчиняє двері й бачить крихітну кімнатку, в якій поміщається лише ліжко. У ногах того ліжка громадиться купа капотів і кожухів. З кімнатки виходить якийсь блідий чоловік, зиркаючи на Нахмана з осторогою й підозрою. І зникає в глибині коридору. Це, мабуть, лікар. Нахман заточується, спирається об дерев’яну стіну, йому відгикується алкоголем і гусячим смальцем. Єдине світло тут — від невеличкого каганця, якого доводиться підкрутити, аби хоч щось побачити. Коли очі Нахмана звикають до темряви, він бачить на ліжку дуже стару жінку в зсунутому набік чепчику. Першої миті він не може збагнути, хто перед ним. Це скидається на жарт: стара, що помирає у весільному домі. У жінки задерте вгору підборіддя, вона важко дихає. Спирається на подушки. Її маленькі кулачки лежать стиснуті на вишитому полотняному покривалі.
Чи це — бабуся Янкеля Лейбовича, Якова? Нахмана охоплюють острах і розчулення, коли він дивиться на цю чудернацьку стару. Обмацує двері позаду себе, шукаючи засувки. Чекає від неї якогось знаку, але стара, здається, непритомна. Лежить непорушно, з-під повіки зблискує око, в якому відбивається світло. П’яному Нахманові здається, що стара його кличе, і він намагається притлумити страх та відразу, наближається, сідає навпочіпки біля ліжка. Нічого не відбувається. Зблизька стара виглядає краще, вона наче спить. Лише тепер Нахман усвідомлює, який він утомлений. Дозволяє собі розслабитися. Його плечі сутуляться, повіки наливаються свинцем. Кілька разів стрясає головою, щоб не заснути, і вже збирається йти геть, але тут-таки згадує про ненависний натовп гостей з їхніми допитливими поглядами і незліченними запитаннями. А сюди, мабуть, ніхто не зайде, тож Нахман лягає на підлогу біля ліжка, згортається на постеленому баранячому хутрі клубочком, як пес. Він ледь живий, сьогодні з нього висмоктали всі соки. «Лише трошки, на хвилинку», — каже він собі. Заплющуючи очі, ще встигає помітити обличчя Хаї, їі здивований, зачудований погляд. Нахмана охоплює солодка знемога. Він вчуває запах вологих дощок підлоги, приправлений духом ганчірок, непраного одягу і повсюдного диму. Йому згадується дитинство. Нахман знає: він — удома.
Єнта розсміялася б, якби могла. Вона бачить сплячого чоловіка трохи згори. Певна річ, не своїми очима. Її новий зір літає над сплячим, і — що дивно — Єнта читає його думки.
У голові сплячого вона бачить іншого чоловіка. Бачить і те, що сплячий — як і вона сама — його кохає. Для неї той чоловік є дитиною, маленькою, щойно народженою, порослою темним пушком, як усі діти, які надто рано вирвалися у світ.
Коли він народжувався, довкола будинку никали відьми, але досередини їм було зась, бо Єнта пильнувала вхід, їй допомагала сучка від правдивого вовка, одного з тих, що вештаються самотою і нападають на курники. Ім’я тієї сучки було Вільга. Отож коли народжувалася дитина наймолодшого сина Єнти, Вільга бігала довкола дому вдень і вночі, вже падала від виснаження, але завдяки цьому відьми на чолі з самою Ліліт не підійшли і на крок.
Ліліт — якщо хто не знає — була першою жінкою Адама, а позаяк не хотіла Адама слухатись і лягати під нього, як велів Бог, утекла аж до Червоного моря. Там стала червоною, наче з неї здерли шкіру. Бог вислав по неї трьох грізних ангелів, що звалися Сеной, Сансеной та Соманґелов, аби ті змусили її повернутися.
