Книги Якова - Ольга Токарчук
— По цю таємницю багато років тому з Польщі до Туреччини вислали Хаїма Малаха, — каже Шор.
— Але чи привіз він її? — сумнівається Єрухім.
Кімнатою прокочується шепотіння. Нахман оповідає гарно, але їм важко повірити, що то все стосується їхнього земляка. Тут? Святість? Із таким іменем? «Яків Лейбович» звучить як ім’я першого-ліпшого різника; в Рогатині є один кушнір, який зветься так само.
Пізно ввечері, коли всі вже розійшлися, старий Шор бере Нахмана під руку і веде його надвір; перед ними — крамниця.
— Ми не можемо тут більше бути, — промовляє він, вказуючи на брудний рогатинський ринок, на темні хмари, які пливуть так низько, що майже чути, як вони рвуться, зачепившись за вежу костелу. — Нам не можна тут купувати землю, оселятися надовго. Звідусіль нас женуть, і в кожному поколінні стається якась катастрофа, справжня ґзера. Хто ми і що нас чекає?
Вони відходять один від одного на кілька кроків, і в темряві чути, як струмені сечі шурхотять об дерев’яний паркан.
Нахман бачить хатинку, привалену до землі важкою солом’яною стріхою, з маленькими вікнами, трухлявими дверима, а позаду неї — інші, такі ж похилені, притулені одна до одної, наче чарунки бджолиного стільника. Він знає, що всередині — безліч переходів, коридорів, закамарків, де стоять візки з нерозвантаженими дровами. А позаду них — огороджені низькими плотами подвір’я, де вдень гріються на сонці глиняні глечики. З тих подвір’їв є переходи до інших, таких тісних, що в них ледве розминешся, з трьома дверима, кожні з яких ведуть до іншого дому. Вгорі, на рівні горищ, також є переходи, які з’єднують ці будинки, а на тих горищах — сила голубів, що відмірюють час шарами посліду. Такі собі живі годинники. На городчиках, не більших за кинутий на землю каптан, ледве вистромлюється із землі капуста, кігтями тримається грядки морква. Для квітів місця немає — можна собі дозволити хіба що мальви, бо вони ростуть угору; цієї пори, у жовтні, здається, ніби довгі бадилини мальв підпирають стіни. На вуличках уздовж огорож розростаються смітники, біля яких вичікують коти і щось винюхують здичавілі пси. Те звалище тягнеться крізь ціле містечко, вздовж садів і меж, аж до ріки, де жінки полощуть усю брудну білизну цього кварталу.
— Нам потрібен хтось, хто нас підтримає в усьому, додасть нам сил. Не рабин, не мудрець, не багатій, не воїн. Нам потрібен могутній і безстрашний заступник, що здається слабаком. Він виведе нас звідси, — каже Еліша Шор, обсмикуючи важкі вовняні поли плаща. — Ти знаєш такого?
— Куди? — питає Нахман. — Куди нам іти? До Землі Ізраїля?
Еліша відвертається і йде назад до будинку. Нахман на якусь мить вловлює його запах — старий Шор пахне недосушеним тютюном.
— До світу, — Еліша робить такий жест рукою, наче огортає якийсь простір над ними, високо понад дахами Рогатина.
І вже зайшовши досередини, Шор каже:
— Нахмане, привези його сюди. Того Якова.
Про школу Ісохара і те, ким насправді є Бог. Продовження розповіді Нахмана бен Леві з Буська
Смирна знає, що вона грішна. Що спокушає, обманює. У вузьких тутешніх вуличках вдень і вночі буяє торгівля; завжди хтось має щось на продаж, завжди хтось хоче це купити. Товари переходять з рук до рук, у відкриту долоню хтось кладе монети, що зникають у глибоких кишенях плащів, у складках широких штанів. Мішечки, вузлики, коробочки, торби — всюди дзвенить монета, кожен сподівається, що ґешефт дасть йому прибуток. На сходах перед мечетями сидять люди, яких називають сарафами, — вони тримають на колінах невеликі столики з рівчачками збоку, що слугують для зсипання порахованих монет. Поруч стоять мішечки зі сріблом, золотом і будь-якою валютою, на яку клієнт забажав би обміняти свій капітал. У них, здається, є всі гроші світу, і вони знають напам’ять усі курси обміну; жодна мудра книга, жодна мапа, навіть найкраща, не опише світ так досконало, як профілі правителів, викарбувані в міді, сріблі й золоті монет та підписані їхніми іменами. Саме звідси, з пласкої поверхні монет, держави й уряди споглядають на своїх підданих — суворо, наче поганські боги.
Вулички тут творять шалену плутанину, в якій неуважному подорожньому легко заблукати. Багатії мають тут свої крамниці, а склади й комори тягнуться вглиб будинків, переходячи в помешкання, де купці тримають свої родини та найкоштовніший товар. Вулички часто вкриті дахами, через що місто нагадує справжній лабіринт. Рослин тут майже немає; у місці, де немає будинку чи храму, земля суха й кам’яниста, всипана сміттям та гнилими недоїдками, в яких копирсаються собаки і птаство, б’ючись за кожен шматок.
У Смирні крутиться безліч євреїв із Польщі, що прибули чи то просити милостиню (бо вдома — страшна нужда), чи то гендлювати. Буває, що той гендель скромний, вартий кількох золотих, а буває, що прибуток пакують у скрині й мішечки. Нишпорять, розпитують, гендлюють і навіть на гадці не мають повертатися додому. Смирненські євреї дивляться на них згори вниз, не знають їхньої мови й балакають із ними гебрайською (хто вміє) або турецькою. Недавніх прибульців можна впізнати за теплим одягом, часто недбалим, трохи заболоченим і потороченим унизу — видно, що вони промандрували пів світу. Тепер вони розхристані, порозстібувані — тут надто спекотно.
Декотрі з багатих подільських купців тримають тут своїх факторів — ті спродають і купують товар, позичають гроші, виписують дорожні гарантії і загалом пильнують за справами, доки власників нема.
Більшість із них є послідовниками Шабтая Цві. Цього вони зовсім не приховують, навпаки, відкрито славлять Месію, не боячись тут, у Туреччині, жодних переслідувань. Адже султан толерує всі релігії, якщо їх не надто зухвало проповідують. Ці євреї вже дещо тут обтесалися: одягаються по-турецькому, поводяться вільно; інші, ще не такі впевнені в собі, тримаються єврейського строю, але подільські домоткані саморобки вже оздоблені чимось чужим, барвистим: чи то торба гаптована на плечі, чи борода по-модному підстрижена, чи турецькі черевички з м’якої шкіри на ногах. Ось так віра виявляється в одязі. Але багато з тих, що виглядають як найсправжніші євреї, теж мають у голові сабатіанські ідеї.
Саме їх Нахман і ребе Мордке воліють мати за товариство: з ними легше порозумітися, та й схожими очима дивляться вони на цей великий різнобарвний світ. Недавно вони зустріли Нуссена, який також походить з Поділля і дає собі раду в Смирні краще за будь-кого з місцевих.
Одноокий Нуссен, син лимаря Арона зі Львова, скуповує
