Меч Арея - Іван Іванович Білик

— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.

— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.

— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.

Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.

— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дівиця?» А вона: «Нема в хроме!» — «А де ж?» — «Барзо старий бундеш!» І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай відра, хочу помогти тобі!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» — «Так ти, — речу, — єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.

— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.

— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

— А ми тебе не продавати-ймемо. Заміж підеш?

— Замунж? — перепитала вже по-своєму княжна. — За тебе?

— Ні, за нього, — кивнув Богдан у бік Вишати.

— За тебе-м пішла б.

— Я маю жону.

— Одну? — здивувалася полонянка.

— Одну.

— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.

Такої балакучості кияни від неї не ждали, й Борислав поцікавився:

— Як же тебе гукають?

— Радмилою. А ти скільки жін маєш?

— І я одну. Пощо прохаєш? Пішла б єси за мною?

— Нє.

— А за ким?

— За ним, — показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

— Ти ж сестра єси Годоєві?

— Сестра.

— То ви ж, хрестаті, хіба женитеся по кілька за один між?

— А я не есмь хрестата.

— Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й він якийсь час мовчки длубався гілочкою в жару, де смажилась в'яленина, тоді сказав, не дивлячись на княжну:

— Однаково підеш за ним. Так і буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тінь. Вишата сидів і не всміхався, потайки зиркаючи в бік своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розіклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, підійшла до Вишати й торкнула його:

— Ти що єси, німий? Або степовик?

Вишата широко всміхнувся й уперше, мабуть, за сі півтора тижня промовив слово:

— Ні-і...

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений різанець в'яленини...

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дісталися Дніпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленіла молода трава, та коні добре потомилися й схудли, погано годовані й погано поєні, коли біля Родня Богдан вирішив переднювати, всі пораділи. Тут була вже полянська земля, Русь, і вони розташувалися при самій дорозі, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возів — одні на полуніч, везучи з Ольбії сіль, і заморські овочі, й узороччя, й паволоки, інші на полудень, вантажені дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возі були мечі, й Богдана се зацікавило:

— Звідкуду везете?

— З Волині, — відповів гречник. — Мечі — як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув — аж задзвеніло, тоді з усього розгону рубонув товсту дубову гілку на взбіччі, й гілка слухняно лягла під ноги.

— Легковиті, — завважив Богдан, а гречники оточили його з усіх боків:

— Ти хто єси, може?

— Князь київський, — відповів той.

— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

— Привезіть до городу Києвого на ту весну.

— Привеземо.

— Й щоб ваговитіші були.

— Добре, княже.

Борислав роздивлявся задні вози, де сиділи роби й робині на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тоді почав вихваляти свій «товар» — луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бігали на взбіччя дивитись, і княжна, щоб не наврочили, всім сукала дулі. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинці стало відомо, що під Роднем-городом сидить київський князь із умикнутою в Лузі княжною, яка крутить дулі.

Заночувавши край дороги, Бощан зі своїми супутниками раннього ранку вирушив далі, бо ж попереду ще лишалося два дні путі. До самого вечора коні, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спіткнувсь і полетів з усіх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, і доки вставав, з оповитих присмерком кущів на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ із десять комонників, та поки Богдана вели, комонники повернулися ні з чим.

— Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяі — хрипів київський князь, хрипів од болю й безсилої люті, бо мережа робила його немічним і безпорадним, як муха в павутинні.

Йому ніхто не відповідав; у темряві, яка вже зовсім згустилася, нічого не було видно, ні облич, ні навіть одягу можів, що так гвалтівно посіли його серед дороги. Богдан вис на власному коні, мов напівпорожній оленячий міх із медом, а кінь