Меч Арея - Іван Іванович Білик
Наступного вечора дісталися Родня й теж заночували в лісі, тільки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Дніпро. Річка вже скресла, й подорожні дякували за те всемогутній Дані, бо про переправу Богдан якось і не подумав.
— То є добрий знак, — ожвавився князь. — Кумири блюдять нас і держать по нас руку.
— Таж куди ми йдемо? — вже чи не вдесяте за сі два дні спитав велій болярин, спитав без особливого сподівання на відповідь, однак Богдан сказав:
— У Луги.
— В Луги? Годоєві в гості?
— Годоєві. Нехай явить нам ще одне диво. Тоді не ввірували смо кумирам його.
Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Дніпро, він почав квапити:
— Острож, Гатиле, бо маємо спізнитися! Руки сверблять!
— Попочухаєш руки, путь не близька.
— Відаю, княже, та...
Вони йшли великою Сіврською землею, яка, здавалося, не має ні кінця ні краю, четверту після Родня ніч переночували в невеликому городці Олтаві, добрали там коням вівса й подалися далі. Скрізь на шляху траплялися великі й малі села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусідній Нежині.
— Сіври! — зневажливо відгукувався Борислав. — І речуть не по-руськи, й носяться не так. Сіверь!
Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсім неважка й що він прихильно ставиться до сієї князевої вигадки.
Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка річка, й Богдан мовив:
— Лугань. Так нарекли її косарі. — Й повторив: — Лугань.
— Аж куди забралися! — вигукнув Борислав. — Де Старий Луг у Венедах — а де ся їхня Лугань! Лужани — як іудеї — по всій землі розсипані. В Старому Лузі є ще їхній рід? — поспитав він князя.
— Речуть, є, — непевно відмовив Богдан. — Речуть, готи їх там примучують до віри своєї.
Ся думка мов розбудила його, й він заквапився шукати ночівлю. Стали в березі між густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсібіч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, і тільки де-не-де чорніли смужки лісу, рожево зблискували проти скісних променів сонця невеликі весняні озерця. За сі десять день весна вже набралася сили, й у лузі росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, коні жадібно хапали її, скучивши за довгу зиму.
Абияк повечерявши в'яленим м'ясом і запивши водою з Лугані, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остільки днів зряду не полишати сідел, та ще після зимової сплячки в теремі.
Знайшовши якусь дорогу, що вела невідомо куди, вони поволі рушили. Й незабаром, назустріч їм трапився комонний косак. Він кудись поспішав і скоромовкою пояснив зустрічним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинів ледве зрозуміли його:
— До тего лясу, далей за гуром, за гуром — і юж сте в паланце.
— Натягніть клобуки на вуха, — сказав Богдан супутникам. Ваші-бо голови під макотер стрижені, а тут усі ходять із косами.
Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дісталися гори за лісом, а попід горою було повно народу.
— Масниця?! — плеснув себе по чолі Борислав. — Проїздили смо масницю. Заради тебе! — вдавано насварився він Вишаті, й той у відповідь розтяг вуста.
Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п'яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.
— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.
А Богдан пояснив:
— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.
— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?
— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?
— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...
Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.
Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:
— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.
Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.
— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.
Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.
— Де був єси стільки?
— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!
— Ми смо готові.
— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.
Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.
— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.
Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.
— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.
Але Борислав лише відмахнувся:
— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.
Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали
