Меч Арея - Іван Іванович Білик

Та на тому не скінчилися біди. Котора важка й кривава, що спалахнула між князівствами, роз'їдала землю Руську, й Сіврську, й Дерева, й київському князеві довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти іншого, й тільки на Житнє свято повернувся він до городу Києвого.

Вертався в малій раті, бо дорогою тисяцькі лишалися в своїх землях або ж ізбочувались на інші шляхи, що мали привести втомлених смердів до рідних вогнищ. І вже коли поминули Вишгородець і на Старій горі завидніли київські засіки й вежі, дві стріли цівнули в Богдана покрай самого вуха й забриніли на високому стовбурі молодого дубця. Вони так і стриміли поряд, короткі, товсті, випірені білими лебедячими пір'їнами. Богдан підійшов і висмикнув їх, а потім, у нападі запізнілого шалу, потрощив і кинув під ноги. Сонце вже сховалося за Дібровою, й ліс був чорний і таємничий. Кілька можів, що кинулися вслід за напасниками, повернулись о порожніх руках.

Борислав нервово сміявся:

— Встрашилися сте лісового? Жін би вам на печі лапати, а не татів у лісах.

Гатило тільки махнув рукою, й усі потягли до городу Києвого, де вже біля Полудневих воріт чекали побідників кияни. Молоді жони й дівчата заспівали своєму князеві славу й піднесли на взорочному рушникові хліб та сіль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двірця, що височів над усім Києвим городом. Борислав із Вишатою пішли за ним у терем, почоломкалися зі старою княгинею, торкнулись підлоги руками, коли навстріч, із хлопчиком на руках, вийшла бліда й змарніла Русана. Не відповівши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сів на ближній краєчок столу.

— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, — промовив Борислав. Він і досі стояв, так само, як і Вишата, коло прочинених дверей, і всі троє думали одне й те ж.

— Супроти діда свого? — поспитав Богдан. — Він є роду мого, брат моєму рідному дідові. То що речеш, боляре? Супроти діда?

— Од діда, княже.

Сей голос пролунав з темного покуття світлиці, й усі троє рвучко зобернулися в той бік.

— Ти хто єси? — спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить із сіней унесли запалену свічу, й усі побачили високу постать із лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.

— Од діда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по мені стрілу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. І він рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».

— Де він є? — швидко поспитав Гатило.

— Ніде не є, — сумно відповів Годой. — Відказав зрікатися, хто звелів йому вбити тебе. Й я його...

Богдан раптом настовбурчився проти гостя:

— Пощо єси тут?

— Прийшов до тебе, княже.

— Валчитися?

Годой примирливо посміхнувся. Богдан глянув на своїх товаришів і нічого не второпав, бо Вишата й собі широко всміхався.

— Що смієшся? — гарикнув на нього Богдан.

І Вишата відповів:

— Сорок гривен. Білими й чорними кунами. Й скорою, й воском.

— Віддав єси Годоєві за сестру?

— Віно, — підтвердив старий конюший і почав задкувати до дверей.

— Іди, йди, — підохотив його Борислав. — Має юну жону-князівну, хай іде. Йди...

Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сімох можів комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Він аж горів од люті, й ся ніч не вистудила йому чола. Він гнав свого жеребця, й решта комонників ледве встигала вслід йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збіг стрімкими сходинами на повершя терема, звідки линули голоси, й шарпнув двері до красної світлиці. В обличчя йому вдарило вогнем кількох свіч, хмільним духом настояного меду й тілесними випарами. Дідо Рогволод сидів на покуті за тим самим довгим столом, увесь білий і врочистий, мов справжній вирський старець. Усі заоберталися до дверей, і грянуло недружне, п'янувате вітання:

— Слава!

— Сла-сла-слава-а-а!

— Слава Богданові Гатилові!

Дідо Рогволод усміхнувся до нього й устав назустріч. І Богданові раптом здалися марницею всі його думки й подуми, всі пристрасті та злості, й він до землі вклонився пирувальникам.

— Іди, княже, в праву руч од мене, — лагідним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стіл Великий князь, і Богдан пішов, на ходу потискуючи простягнені до нього руки, простягнені догори долонями, як і личить війникам, бо долоня або ж порожня, або ж у ній меч.

Сього дні вони були порожні й спітнілі, й Богдан із легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодів син, гладкий Єутихій посунувся, й київський князь сів на звільнене йому праворуч Великого князя місце. Борислав із Годоєм та семеро київських можів повмощалися за старійством, де хто знайшов місце, й пир, улаштований на честь миротворців землі Руської, набрав ще більшого розпалу.

По півночі ж, коли гості взялися розходитись, Богдана знов опосіло те почуття, що пригнало його сюди, й він, притримавши старого князя, сказав:

— Учора зла рука татя пустила по мені стрілу.

— Стрілу? — щиро здивувався Рогволод.

— Дві стріли, — вточнив Богдан, бо йому здалося, що дідо грається.

— То скільки ж стріл: їдна чи дві?

Тепер уже не було ніякого сумніву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посіли чорти, він ухопив діда за барки й підняв угору:

— Збиткуєш?!

Великий князь дриґнув у повітрі ногами, тоді спробував дістати з піхов меч, який бив молодого киянина по колінах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й він тихенько заверещав:

— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..

Гості, які вже встигли були вийти, погуркотіли знову східцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руці меч.

— Ти послав єси вбийників? Ти?

— Зійди з-перед очей! Зійди, вовкулако!.. Зійди!..

— Речи: ти?!

— А-а!.. Я-а-а!.. — несамовито захрипів Рогволод, марно силкуючись устати. Вічі йому лізли на лоб, червоні й засльозені. — Згинь, маро! Я. Я-а, що мені вчиниш? І знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мій сяде по мені на стіл! Зумів єси? Син мій Єутихій, бо на сьому столі сидів мій