Меч Арея - Іван Іванович Білик

Він нарешті підвівся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:

— Зійди, маро, бо зведу...

Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:

— Я Великого князя вбив би-м, а діда не зачеплю. Й шугнув у двері, й усі великі та малі боляри, й князі, й можі в сінях розступилися перед ним, і він загуркотів надвір. Було місячно й парко, й київський князь побіг до конов'язу:

— Сідлай!

І вже коли від'їхали на добрих півста гонь од Витичева й пустили повіддя, Борислав обізвався:

— В тверезого слова на умі, в піяного — на язиці.

— То вже ліпше, — погодився луганський князь.

Борислав ствердно кинув:

— Угу.

Тільки Богдан так і не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повільно, всі четверо поряд, лише можі князеві тримали коней на дві чи три сулиці позаду, й сонце їм зійшло перед самою Либідь-рікою.

Місяця костричника

Цілий вересень стояло на годині, сонце палило, мов улітку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посіяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. І хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбогові, щоб напустив своїх вітрів-онуків на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синові Перунові, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грім і молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у ріст і набувають сили до зими.

Та дощ ішов і йшов, і смерди ховалися під повіті та в гумна й робили те, що споконвіку заведено було робити в місяці костричнику: тіпали вимочені в Яропіні льон і коноплі й микали мичку, готуючи собі зайняття на довгу снігову зиму.

Й чи не єдині в усьому Городищі, кого ні льон, ані коноплі не цікавили й не обходили, бо кожний робить те, що найліпше вміє, були коваль Стоян і його підручний Людота. Під довгою стріхою їхньої кувачниці, прихищені від дощу, лежали купи лемешів, передплужників, усіляких рискалів, і сап, і мотик, і різної іншої кузні, витупленої й розбитої за літо, що дай, Боже, впоратися до весни.

Людота спокійно смикав за важіль міха, в горні сапало й сичало.

— Доста! — сказав Стоян і кинув довгорукі клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.

— Ви йдіть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, — вхилився Людота.

— Що би-с робив?

— Та-а... — невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тоді пригладив обітнену під макотер чорну кучму й натяг клобука.

— Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш мені, криєшся.

В голосі його був погано прихований усмішкою докір, сього Людота раніше не помічав, і йому раптом захтілося поділитись із вуйком Стояном.

— Вуйку...

— Речи, Людото.

— Хотів би-м ректи, та не відаю, як би-сте подивилися на тоте...

— Що-с намислив?

Людота, повагавшись мить, шаснув під рясний холодний дощ і витяг з околоту стріхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий і кострубатий, не мав ні хрестовини на вруччі, ні хребців обабіч леза, але то вже був меч.

— Де-с узяв його?

— Викував єсмь... — відповів не зразу Людота.

— Дай сюди.

Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тоді підніс вістря до прокаджених дощок стелі.

— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?

— Ні...

— То хто ж?

Людота махнув ухильно рукою.

— Не речеш, то й не речи, — примирливо сказав Стоян.

Але Людота мовив:

— Київський князь.

— Гатило?

Старий коваль ще раз виважив меч у правиці;

— Хіба Гатило. — Й тут-таки поцікавився: — Хто ж бив молотом тобі?

— Та-а, ніхто. Сам.

— А далій не вб'єш, — проказав коваль.

— Пощо?

— Бо далі треба вдвох.

Людота зітхнув.

— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?

— Ні.

— А скілько ж? Дві?!

— Ніскільки.

— Пощо?

Людота сів на високому порозі кувачниці й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався від нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, ніж уразила б Перунова громовиця в стичні.

— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.

— Юрів?!

Ковальчук знову зітхнув.

— Де ж би-с узяв?

— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,

— І землю-с їв...

— Землю...

Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.

— Й кождого дні куєш?

— Кождого... коли воля є.

Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:

— Де чув єси про... Юрів меч?

— Я-м уже вам рік...

— А-а... — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!

— Пощо?..

— Бо меч усепобідному Юрові кував сам... Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!

— Висвячу...

— Як висвятиш?

— У крові непорочної діви.

— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.

Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.

Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.

Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.