Меч Арея - Іван Іванович Білик

— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?

— Чув єсмь.

— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!

Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:

— Умієш, княже, письма грецького?

— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?

Годой тільки такнув.

— А ти вмієш?

— Ні.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!

Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.

— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всі заволали п'яними голосами:

— Воліємо дива!

— Дива!

— Ввіруємо!

Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.

— Учини диво — й князь Гатило накине хреста на шию княжичеві Юрію! — перекричав усіх Богданів тесть Воїбор.

Годоєві на думку спадали життя всіляких святих великомучеників, розтерзаних і зганьблених поганцями, й він приготувався до найгіршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному мареві півтемної світлиці, блискали тільки золоті й срібні гривні на шиях язичників та їхні розжарені медом і хіттю вічі.

Велій болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:

— Поставимо тридесять лучників із заповитими очима, й вони стріляти-ймуть у тебе.

— Волієш? Чи страхаєшся? — пристав до його думки Богдан. — Якщо твій бог є — він заборонить тебе. Ти ж віруєш?

Годой чув усе те мов крізь товсту запону, вуста йому мимоволі ворушились чи то в молитві, чи в прокльонах до кровожерливих поганців, і він ледве чутно промимрив у відповідь на Богданове домагання:

— Вірую в єдиного бога.

В світлиці запала тиша, й Богдан теж присмирнів, і голос його був глухий і схвильований.

— Віруєш, твій бог заборонить тебе?

Мовчанка висла й досі й тиснула всім на вуха — тоді хтось порушив її:

— Віруєш — то йди.

— Йди!.. Йди!..

Годой, мов непритомний, устав і вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, і всі розступилися перед ним. Він хотів, бажав, щоб ся путь через довгу світлицю ніколи не кінчалась. Та все має край, попереду розчинилися двері в сіни, й звідти сапонуло клуб'ям морозу. Нога боліла, й він спирався на довгий меч, хтось навіть співчутливо взяв його попід руки й допоміг зійти з високих приступків ґанку.

— Стань коло стіни, — розпорядився Борислав — то він підтримував Годоя. — Стань отак, а ми зараз...

Велій болярин Борислав одміряв на снігу тридцять кроків і сказав юрмиську, що сипонув з терема:

— Звідсюду!

Лучники знайшлися швидко — всі тридцять, як і загадував болярин, бо майже кожен повісив у княжих сінях свій лук. Борислав проорав утоптаний сніг і поставляв лучників.

— Тепер заповивайте очі.

Він розпоряджався жваво й весело, як умів робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.

— Заловили сте?

— Заповили смо!

Надворі стояла ясна зоряна ніч, під ногами білів сніг, але Годоєвої постаті на чорному тлі теремного зрубу майже не було видно навіть із незав'язаними очима. Годой се знав, і на якусь мить у голові майнула рятівна думка сховатися за вінок рогу теремного, та він стримав себе. Хотілося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'яті все вивітрилося. Спливли тільки, не знати до чого, слова котрогось апостола — чи Луки, чи Марка. Й він півголосом проказав їх: «На ріках вавілонських сиділи смо і плакали, пригадуючи Сіон...» Але такі зовсім не придатні до випадку слова не трималися душі, й Годой стояв, ухопившись обіруч за ручник меча, й голене тім'я його аж боліло від стичневого морозу й напруження. Він подумав про те, що забув у світлиці свій смушевий клобук, сумно всміхнувся, й у сю мить звідтам пролунав Бориславів голос:

— Стріль!

Годой ще встиг почути, як недружно забриніли тятиви напнутих луків, бо за тридцять кроків чути навіть шепіт людини, — тоді в усьому тілі настала неймовірна слабість, ноги підігнулися, й він упав.

Лучники й усі, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бік терема, сковзаючись і перечіпаючи один одного й за кілька кроків поставали мов укопані. Під стіною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стріл, хоч і з заповитими очима, але таки тридцять стріл із тридцяти кроків, а кожен з них убивав куницю з шістдесяти й сімдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту під стіною людину, й ніхто не наважувався підійти, й позад усіх стовбичив розхристаний і простоволосий князь Богдан. І коли вже дехто, так і не здобувшись на сміливості, почав одступати назад, тіло на снігу несподівано ворухнулось, тоді ще й ще, і Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч і встав на повний зріст. Отямився першим Борислав. Підбігши до Годоя, він обмацав його всього, тоді придуркувато гигикнув, і все зібрання п'яних і напівп'яних людей зареготало.

В дубових колодах теремної стіни стриміли всі тридцять стріл, і стриміли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б він в останню мить не знепритомнів і не впав...

Князь Годой поїхав рано-вранці, ще вдосвіта, коли й двірцеві роби не вставали, і ніхто до пуття не знав, у якому напрямку він зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежині.

Прокинувшись, Богдан знайшов на столі в тій кліті, де ночував гість, важкий сувій у дерев'яному чохлі з мідними защіпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як