Меч Арея - Іван Іванович Білик

і защіпка, мідний хрест, помережаний чоловічками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сімісінькій видноті, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Він із забобонним страхом одіпхнув ту книгу геть і навіть плюнув собі через плече. Ні, такої речі Годой забути не міг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, він простяг руку, тоді відсмикнув її, наче впікся, потому розгонув-таки книгу й сів на лаву. Незвиклі вічі вирізняли забуті літери грецького альфабета й поволі складали їх у слова.

Так він і просидів над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упівголоса промовляючи сам до себе.

Місяця березоля

Сніг узявся зерням, у полях чорніли великі протали, й дороги розвезло. Богдан сидів прикутий до свого двірця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолі, коли дикуниці ходять поросні й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цілий місяць, добрих чотири сідмиці київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далі вчитувався, то більше зло розбирало його на Годоя.

Коли п'яні гості знайшли під стіною непритомного князя лугарів, вибухнув регіт. І тільки Богдан тоді не сміявся. Стояв позаду всіх і думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й він, і веселі гості.

То була перша книга в його житті, бо в греках він тільки вивчився читати. Й коли перегорнув до кінця шкіряний сувій, замислився.

Жорстокий і кровожерливий бог юдеїв і всі його боженята. Свій власний народ розігнав на чотири вітри. Тоді Богданові спало на думку інше: невже той бог такий могутній і такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками — то нащо ж сотворював гріхи та спокуси? Невже бог Єгова не відав, що Змій одурить його й уверне його ж творіння в смертний гріх?

І коли одного вечора до терема прийшов велій болярин Борислав, князь уже мав цілковито готову думку щодо юдейських богів.

— Наші суть ліпші, — сказав він Бориславові.

— Хто? — не второпав той. Богдан відповів:

— Русинські кумири.

В каламутні шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим віттям трепет у княжому двірці літають довкола старих гнізд гайворони, їхній ґелґіт линув у світлицю, й Борислав сам до себе мовив:

— Весна йде...

— Весна, — повторив Богдан, і собі глянувши в віконечко. — Чи чув єси, де є... Годой?

— Ні, — озвався Борислав. — Пощо тобі Годой?

— Питаю, — відповів князь. — Ото лежить його книга.

— Виджу.

— Що діє Вишата?

— А що? — безбарвним голосом одгукнувся велій болярин. — Шкребе коні твої. — Й раптом підвищив голос: — Забув єси, княже, літа наші молодії? Сидиш на столі вітця свого й нас єси геть охабився.

— А що хіба діється? — здивувався Богдан. Велій болярин уперше нагадував йому про їхні далекі мандри й про молодечі подвиги в чужих землях. — Затужився-с, болярине?

— Закляк єсмь.

— Пощо?

— Пощо, пощо... Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!

Богдана такі слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докір, і водночас радісно, бо й сам засидівсь — ратному можеві ніяк не личить триматися подолу жониного полоття. Він поклав руки на стіл і схилив чоло. Щось не так ідеться в його житті, не так, як думалось, і Борислав, мабуть, першим се помітив. Надворі починалася весна, кров у жилах сіпала дужче, вони ж сидять і чекають не знати чого, живуть від учти до учти, п'ють піняві меди і бешкетують. І справді, чи личить ратному можеві таке життя?

Богдан знову зітхнув, тоді встав, підійшов до вікна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навіть не ворухнувся.

— Яке літо пішло... Вишаті?

— Що ради питаєш? — ображено блимнув на нього Борислав. — Забув єси? Чотирма літами вскакує від нас.

— Тридесять і друге літо, — не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. — І ти їдну жону маєш, і я маю. Вже й чаді можеської замали смо...

Князь підвівся вийшов у сіни, тоді загримотів східцями в підкліть, і звідти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, і вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввійшли всі троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! — розпорядився князь, і роб гримнув дубовим корцем об стільницю. — Й страви якоїсь!

Тоді сів до столу й кивнув на місця супроти себе.

— Затужив і ти єси, старий конюше? — спитав він вайлуватого вогнищанина. — Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, і Богданові стало смішно, бо той нічого не відав про розмову, що відбулася допіру в світлиці.

— Женитися маєш хіть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рік, аби тобі княжу доцю?

Старий конюший широко всміхнувся.

— Повів би-с княжну до хижі?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввійшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд із корцем смаженого журавля на дерев'яній таці й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? — засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. — Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загріб з корця меду й вихилив одним духом, тоді викрутив ніжку журавля й почав заїдати.

— Збирайтеся в дальню путь, — сказав він, зиркнувши на того й на того. — Мав єси хрестатих наліжниць, Вишато?

— Я єсмь мав, — одповів за друга велій болярин. — 

Роба в мене жиє, готка.

— А ти? — напосідався князь.

Вишата почервонів і закрутив головою, нахилившись над столом.

— Тепер мати-ймеш. Се речу тобі я. Гатило! Зумів єси?

Старий конюший і досі пік раків.

— Увидиш, чи не подряпав білі перса їй отой... хресті А ми з Бориславом спитаємо. Він мав наліжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Більше князь нічого не казав. А вранці наступного дня три комонники вийшли з Полудневих воріт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Ішли поволі, бо коні сковзалися в багнюці, зострожували їх тільки там,