Книги Якова - Ольга Токарчук
Шлюб відбувся в Нікополі кілька місяців тому, в червні. Про Хану ми вже знаємо. Батько нареченої — Єгуда Това га-Леві, мудрець, великий хахам[69], чиї книги дійшли навіть сюди, до Рогатина; Еліша Шор має їх у своїй шафці й нещодавно читав. Хана — єдина донька Тови, решта дітей — сини.
Чим її заслужив той Яків Лейбович, досі незрозуміло. Хто цей чоловік, про якого з таким захватом розповідає Нахман? Чому саме він? Яків Лейбович із Королівки? Ні, з Чернівців. Наш він чи не наш? Як же ж, він точно наш, якщо Нахман про нього каже. Цей чоловік звідси, хтось собі пригадує, що знав його батька, чекайте, а це не онук Єнти, яка лежить у цьому домі й помирає? Всі дивляться на Ізраеля з Королівки та його дружину Соблю, але ті, ще не цілком розуміючи, в чому річ, не озиваються. Щоки дружини запалали.
— Єгуда Лейб із Чернівців, він батько цього Якова, — каже Еліша Шор.
— Він був рабином у Чернівцях, — згадує Моше з Підгайців.
— Та яким там рабином… — докидає глузливо Єрухім, який торгує з Шорами. — Дітей вчив писати в єшиві. Бухбіндером[70] його кликали.
— Це брат Мойсея Мейра Каменкера, — каже поважно Шор, і западає тиша, адже той Каменкер має славу героя: він возив заборонені святі книги братам з Німеччини, через що на нього було накладено прокляття.
Нарешті вони пригадують. Тепер уже говорять навперебій: той Єгуда був орендарем у Бережанці та Чернівцях, служив у пана, збирав у селян податки. Одного разу селяни його побили. А коли він доніс на них панові, той звелів їх відшмагати, від чого один із них помер. Відтак мусив наш Бухбіндер виїхати з тих місць, бо селяни не лишили б його в спокої ніколи. Та й євреї не надто його любили, бо він, не криючись, читав книги Натана з Ґази. Дивний то був чоловік, гарячої вдачі. Хтось пригадав, як після прокляття, накладеного на його брата, рабини почали йому докучати, аж урешті він покинув ту службу й вирушив до Валахії, до Чернівців, де під турками було спокійніше.
— Їх завжди вабило до турків, так вони козаків боялися! — докинула Малка, сестра Шора.
Нахман розуміє, що постать Яковового батька не надто їм подобається. Що більше вони про нього говорять, то гірше для сина. Тож годі про батька.
Велика істина полягає в тому, що жоден пророк не може бути цілковито своїм, він завжди звідкись прибуває. Мусить прийти з чужини, з’явитися ні сіло ні впало, бути дивним, незвичайним. Його мусить оточувати таїна: скажімо, така, як у ґоїв, — що він народився від діви. Мусить інакше ходити, інакше говорити. Було б найкраще, якби він походив із місць, які неможливо уявити, звідки долітають екзотичні слова, незнані страви, неуявленні запахи: мирра, апельсин.
Але й це не вся правда. Пророк мусить бути також і своїм, найкраще, аби в ньому була крапля нашої крові, аби був далеким родичем когось, кого ми, можливо, знали, але забули. Бог ніколи не промовляє вустами сусіда, того, з ким ми сваримося через криницю, того, чия дружина спокушає нас своїми принадами.
Нахман чекає, доки вони закінчать.
— Я, Нахман із Буська, був на тому весіллі дружбою. Другим був ребе Мордке зі Львова.
У головах людей, зібраних у цій тісній низькій кімнаті, народжується думка, що додає певності. Всі з усіма пов’язані. Світ — це лише багатократно помножена кімната в цьому рогатинському домі Шорів на пагорбі біля ринку. Крізь шпарини між шторами та прогалини між дошками недбало змайстрованих дверей сюди проникає світло зірок, тож і зорі — добрі знайомі, хтось із предків, вочевидь, мав із ними до діла. Досить мовити слово в рогатинській кімнаті — і воно миттю розлетиться світом, розбіжиться стежками й дорогами, караванними шляхами, у вустах посланців, які невтомно сновигають від країни до країни, носять листи, переказують плітки. Як-от Нахман бен Леві з Буська.
Нахман уже знає, що говорити. Розводиться про вбрання нареченої, про красу її брата-близнюка Хаїма, схожого на неї як дві краплі води. Описує страви, які подавали до столу, музик і їхні екзотичні інструменти, яких тут, на Півночі, не побачиш. Описує інжир, що достигає на вітті, кам’яний будинок, розташований так, що з нього видно велику ріку Дунай і виноградники, в яких уже зав’язалися ґрона. Ще трохи — і вони нагадуватимуть груди Ліліт-годувальниці.
Наречений, Яків Лейбович, за словами Нахмана, — високий, гарної статури, одягається на турецький манір, наче паша. Його вже називають мудрим Яковом, хоч йому ще немає й тридцяти. Вчився у Смирні в Ісохара з Підгайців (тут знову чутно захоплені прицмокування слухачів). Попри молодий вік, уже накопичив чималий маєток, торгуючи шовком і коштовним камінням. Його майбутній дружині чотирнадцять років. Гарна пара. Коли почалася шлюбна церемонія, вітер вщух.
— І тоді… — каже Нахман і знов робить паузу, хоч йому аж не терпиться це розповісти, — тоді тесть Якова ввійшов під балдахін і наблизив вуста до його вуха. Але навіть якби всі замовкли, якби птахи перестали співати, а пси — брехати, якби вози зупинилися, ніхто не почув би тієї таємниці, яку Това сповістив Якову. Бо була то раза де-мегеманута[71], таїна нашої віри, і мало хто доріс до того, щоб її почути. Таїна ця така потужна, що людина починає тремтіти, коли її пізнає. Її можна прошепотіти на вухо лише найближчому, до того ж у темній кімнаті, щоб ніхто не зміг її прочитати за рухом вуст, за зміною виразу обличчя того, хто її чує. Повідомляти цю таїну можна лише обраним, які заприсяглися, що нікому її не повторять, інакше на них упаде кара хвороби чи наглої смерті.
— Як можливо ту велику таїну ввібгати в одне речення? — Нахман випереджає запитання, яке могло прозвучати. — Це просте повідомлення? Чи, навпаки, заперечення? А може, запитання?
Хай би що то було, кожен, хто пізнає ту таємницю, матиме спокій і певність. Відтепер навіть найскладніша річ здаватиметься йому простою. Може, то якийсь парадокс — вони завжди найближчі до правди? Речення-корок, яке затикає голову для мислення і відкриває її для істини? Може, таємниця є заклинанням, низкою складів, які здаються позбавленими
