Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько
…Малий прикіпів до мене, хоча ніколи не називав мамою. Завжди — Льоля.
Це був дивний хлопчик. Непомітно він заволодів моїм життям. Через нього не вийшла заміж. І ніколи про це не шкодувала. У мене були чоловіки, але я ніби відчувала, що все головне — попереду.
Він добре вчився, був охайним і ніколи не товаришував з ровесниками. Вже з шостого класу весь час сидів за анатомічним атласом, мріючи про вступ до медичного інституту.
Часом він лякав мене пронизливим поглядом чорних очей. Але я знала, що цим поглядом він всотує кожен мій рух, кожне бажання, кожну потаємну думку.
Я стала його ідолом. Не скажу, що це було неприємно.
Я пишалася його розумом, начитаністю і особливим вмінням спілкуватися з людьми — вони одразу захоплювались ним. Якось я навіть подумала, що ця майстерність передалася йому від Крихітки, а згодом він перевершив її.
Я була впевнена, що на нас чекає славне майбутнє. Думала про це майбутнє вже тоді, коли він був старшокласником, адже він швидко дорослішав. Часом мені здавалося, що він ніколи не був дитиною і виглядає набагато старшим, ніж є.
Пам’ятаю ту ніч, коли ми стали коханцями…
Шістнадцять років різниці не здавалися нам аж такою перешкодою: він виглядав на всі двадцять п’ять, а мені ніколи не давали мого віку! Кращого чоловіка в моєму житті не було. Для мене він був чистий, зовсім чистий, мов немовля. Мов аркуш, на якому я могла писати все що завгодно — роман, драму, сороміцький віршик…
Він нікого не любив, крім мене! Ще з тих часів, коли притискався до мене там, на ставку. Ще там він підсвідомо вчився дихати мною, втискатися в мене, шукати єдиного порятунку — в середині мене, де було тепло і затишно. Всі інші жінки не мали для нього значення, лише — огидний обов’язок і непереможний інтерес до експериментів. А мене він любив, як нікого і ніколи.
Отже, Крихітко, я перемогла тебе…
…Я рада, що навчилася мало спати. Хоча тепер мені тут нічого не загрожує. В перші місяці доводилося тримати ніс за вітром — одне око спить, інше пильнує, аби якась навіжена не підібралася вночі із заточеною виделкою під пахвою. Але потім я знайшла з ними спільну мову. Я завжди могла знайти спільну мову будь із ким, а вже з такими «простушками» — поготів. Кожна спить і бачить себе на волі, не знаючи, що там чекає на неї…
А я знаю: спокуси! Нездійсненні бажання. Розчарування. Але передусім — спокуси.
…Того дня, коли під ванною в його квартирі я знайшла зітлілий жіночий одяг, пережила шок і жах. Але не була надто здивована. Я давно чекала на щось подібне. А ще той випадок став своєрідним катарсисом, після якого я зрозуміла, що ніколи його не покину. Того дня я зрозуміла, що він приречений.
І що в цьому є частка моєї провини.
Його треба було переключити на якийсь рід діяльності, котра відповідала б його нахилам, але була б більш безпечною, давала б задоволення, без якого він не міг повноцінно жити. Така діяльність мала бути пов’язана з жінками.
З небезпекою і грою. А ще — з грошима, інакше ця гра не вартувала б свічок!
А ще все мало виглядати елегантно, естетично, чисто. І навіть романтично.
Почалося з того, що він повідомив, що в черговий раз познайомився з дівчиною. Його трусило. Він сказав, що вона приїхала з провінції, родичів не має, вродлива і дурненька, мов, комаха: хоче розваг і пригод, сподівається на вдалий шлюб. Його трусило від огиди, ніби він розповідав про жабу.
Тоді я і запропонувала ідею, про яку вичитала в одній газеті: торгівля людським товаром, зокрема, жінками приносить велетенський прибуток. Жінки «другого сорту» — такий собі сурогатний товар — самі з задоволенням наражаються на такі пригоди, адже прагнуть красивого життя. Ми вирішили спробувати повезти одну таку в «весільну подорож» і… лишити в якомусь глухому селищі, продавши там як живий товар.
Це було досить просто зробити. Навіть не гадала, що буде так просто, буквально за законом життя: метелик сам летів у вогонь.
Потім почалася справжня робота і було складно, доти, доки ми не відпрацювали систему постачання: знайшли партнерів, налагодили надійні «коридори» за кордоном. Задля більшої естетичності нашої справи я відкрила крамницю одягу. Можливо, це було зайвим з точки зору наших партнерів. Але ми не могли пояснити, що гра має бути вишуканою, захопливою, а товар — «елітним» принаймні зовні: тільки вродливі, тільки молоді. І… готові до спокушань. «Фірма» має тримати марку!
Він із захватом чекав того дня, коли я запрошу до крамниці чергову дівчину. Сидів по той бік подвійного скла у вбиральні, фотографував її для клієнтів і виносив свій вердикт. Я теж захопилася цією грою: якщо він заходив після примірки до крамниці (для цього йшов чорним ходом, через склад, і з’являвся в бутику як звичайний покупець) — я розуміла, що «товар» пройшов випробування і можна продовжувати.
Він був задовлений, захоплений цим полюванням. До того ж, наш бізнес приносив величезний прибуток.
Якби не останній випадок…
Він втратив пильність і говорив з нашими закордонними партнерами по телефону, коли чергова кандидатура перебувала в сусідній кімнаті і нібито спала. А потім вона просто втекла. І це тоді, коли за неї вже була внесена передплата!
Один «прокол» потягнув за собою інші. Випадок притягнув випадок.
Я благала його не ризикувати і на рік-два залягти на дно, але потім зрозуміла, що це не можливо. Що гра вже повністю поглинула його, що він став віртуозом, і якщо все обірветься, мій маленький хлопчик знов почне коїти щось жахливе. Це все одно, якби я тоді, в дитинстві, відняла б у нього слоїк, схований під сорочкою…
Тепер його немає. Він полетів так само, як колись полетіла Крихітка. Навіть поверх той же — сьомий…
Я не встигла сказати йому те, що хотіла сказати все життя. Хотіла — і не наважувалась. Адже не була впевнена, чи було це насправді?
