Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько

Обличчя Дмитра потьмяніло.

— Це не те, про що ти міг подумати… — швидко промовила вона.

— Не кажи нічого, — попросив він. — У тебе ж, певно, було якесь своє життя…

Марта бачила, як умить згасли веселощі, як він напружився — і її охопила ніжність: він не міг приховати своїх емоцій, мов дитина. Така велика й безборонна дитина…

Вона розповіла, що це телефонував один «огидний типчик», якого вона сама, на жаль, матеріалізувала в своєму житті, адже просто нудилась у відпустці, тому що тоді ще не уявляла, що на неї чекає нова зустріч. І що їй хотілося хоч будь-яких розваг у цьому спекотному й безвихідному серпні.

Поволі вона розповіла про дівчину з села Лісове і про її хлопця, котрого вона покинула заради іншого. Тепер цей хлопець не дає їй спокою. Єдине, про що не наважилася зізнатися, — про телефон. Як сказати, що вона його вкрала? Так, так, саме вкрала, адже одразу могла б повідомити про свою знахідку продавчині.

— Тепер цей Сергій телефонує й доповідає про результати свого безглуздого пошуку, — закінчила розповідати Марта. — Хоча мені здається, що він просто глузує з мене. А можливо, з нього глузує вона.

— Не думаю, що це жарти… — сказав він. — Люди зникають… І це серйозно. До того, як зайнятися бізнесом, я працював медекспертом і знаю, про що кажу. Мене непокоїть це твоє знайомство. І те, що він не лишає тебе в спокої.

— Відверто кажучи, — сказала Марта, — мене це теж непокоїть. Тим більше… — вона замислилась і не наважилася продовжувати, аби не розхвилювати його.

— Що?

— Тим більше, що мені здається, це він допік її своїми ревнощами. І він щось із нею зробив… І якби не я — ніхто б ні про що не дізнався. Я порушила його плани — стала свідком цієї історії.

Марта вперше так чітко сформулювала свої підозри, що вся картина склалася в її голові, ніби розсипані до того пазли.

— Треба заявити в міліцію! — рішуче сказала вона.

Дмитро сумно похитав головою:

— У тебе немає жодних доказів того, що вона в небезпеці. Єдиний аргумент — те, що дівчина ніби то зникла. Але вона може просто перебувати будь-де і будь з ким. Таку заяву ніхто не прийме.

— А що ж робити? — розгублено запитала вона.

— Певно, доведеться мені розібратися з ним по-чоловічому, — посміхнувся Дмитро. — Ти знаєш його координати?

Марта згадала лише назву фірми, де працює Сергій. Ані його телефону, ані адреси у неї не було. Їй дуже кортіло розповісти коханому про пригоду з телефонними погрозами, але вона знову вирішила — не варто.

Дмитро надто вразливий і запальний, він цього не подарує!

Нехай у всьому розбереться сам. Вона погладила його по плечу й відчула під рукою пружні біцепси.

Звісно, він позбавить її неприємностей.

* * *

Наступного ранку Марта їхала в метро, і серце її насвистувало мелодію, яку, як їй здавалося, чули всі, хто сидів поруч. Вирушаючи ранком на роботу, Дмитро лишив їй гроші на… путівники.

Марта здивувалася. А він із удаваною суворістю наказав їхати до найкращої книгарні, і набрати купу пізнавальних книжок і до вечора старанно простудіювати кожну, аби він знав, де вона хоче провести решту своєї відпустки.

Марта пручалася недовго. Хоча й попередила, що путівники вона обожнює й залюбки придбає із суто пізнавальною метою, а от щодо мандрів — треба подумати. По-перше, відпустки лишилося з котячі сльози, а по-друге — вона не може прийняти такий дорогий подарунок.

Він обійняв її, зарився у волосся так, щоб вона не бачила його очей, у яких тремтіли сльози, і прошепотів: «Це не подарунок… Я люблю тебе…» — потім повернувся і швидко вийшов за двері.

Тепер вона їхала, сповнена цим уривчастим шепотом, прокручувала його в голові сотню разів і світилася зсередини. Як вона могла жити до всього цього, думала Марта. З дитинства вона знала якісь прості постулати й жила за ними, мов гортала нецікавий підручник, не знаючи, що то — підручник її життя.

У цьому підручнику було написано, що дощ — це погано для прогулянок, а сонце — гарно, що ввечері й вранці треба вмиватися й чистити зуби — тоді батьки будуть задоволені, а якщо добре їсти — можна вирости великою. Вона все це старанно виконувала, але від того не ставала щасливішою. І вважала, що життя вдається, коли йде, «як у всіх».

Тепер вона дивилася на цих «усіх», і її душили сльози від любові, яку вона відчувала до кожного, хто стояв і сидів поруч із нею. Разом із цією несподіваною любов’ю її охоплював і жаль. Ці почуття були такі потужні, що Марта злякалася і подумала, що стає надто сентиментальною, адже будь-якої хвилини ті, кого вона жаліла, можуть штовхнути її, обізвати чи зробити ще якесь неподобство, яке зазвичай роблять випадкові попутники у переповненому транспорті, дбаючи лише про себе. Але навіть від цієї думки почуття любові не проминуло.

Вона розглядала людей із надзвичайною ніжністю. Ось жіночка, яка б раніше викликала в неї лише саркастичну посмішку, — в безбарвній футболці й картатій безформній спідниці. У неї повний кошик продуктів — хліб, фрукти, молоко. Все — впереміж. Потерті ретязі босоніжок, збиті підбори — певно, багато ходить. Куди? Навіщо? На обличчі — ранні зморшки, погляд — відсторонений, ніби вона окреслює ним довкола себе безпечний вакуум.

Вона прийде додому, заведе будильник на шосту, щоб уранці зварити борщ на тиждень, буде перевіряти уроки в дітей, увечері ввімкне серіал і заживе штучним «мильним» життям, яке — єдине! — здаватиметься їй справжнім.

Поруч — юні створіння шепочуться про якогось «Макса» — вони ще сповнені сподівань і ілюзій.

Навіть п’яненький чолов’яга цього дня здавався Марті милим, безборонним, добрим. Він щось бурмотів, гикав, по-інтелігентному прикриваючи рота краєм брудної краватки. Марта уявляла, як він засне сьогодні на своєму незастеленому дивані, як був — у сорочці, шкарпетках і краватці в синю смужку. І уві сні йому закортить щастя, на ранок — холодного пива, а надвечір — забуття.

Жалість і любов, — подумала Марта, — ось дві сили, які мають зробити світ кращим! Жалість і любов — і зникнуть війни, непорозуміння, образи. Ця думка настільки розчулила її, що вона відвернулася до вікна, змахнула сльози й почала вдивлятися в синю ріку, яку переїжджав потяг. Ріка й береги, що оточували її, були неймовірно прекрасними і теж викликали сльози розчулення.

«Я — дурепа! Закохана кретинка!» — сказала собі Марта і почала прокручувати подумки таблицю