Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Ка…жи… — наказує Марта.
— Він стрибнув у вікно. Його більше нема… Не бійся.
Марта відводить погляд, все знову спливає і двоїться в очах: хіба вона боялась?
Не встигла.
— Хто… він? — знову питає вона.
— Вербувальник, дилер…
— Хто-о-о?
— Торговець людьми, — серйозно відповідає він, але, побачивши тривогу в її очах, додає: — Тобі треба відпочивати. Я потім усе розповім…
— А Зоя?… — намагається продовжити розмову вона.
— З нею все гаразд. Я розшукав її, вона мені й розповіла… Вона випадково дізналася, напередодні від’їзду… Все було так само, як і з тобою…
— Тепер ви одружитесь… — чи то констатує, чи питає Марта, відчуваючи нестерпну втому.
— Навряд чи… — каже він і підводиться зі стільця. — Ну, тепер можеш спати… Все позаду. А я прийду ще завтра.
Він нарешті посміхається і додає:
— Що тобі принести?
— А-пель-си-ни… — каже вона і впадає в глибокий сон.
Два роки по тому
«Сьогодні пішов сніг… Він падає й падає. Його так багато — тихого білого снігу. Такого тихого, що всі переходять на шепіт, навіть собак не чутно — теж принишкли. У вікно добре видно, як світиться під ліхтарями вся зона — якимось блакитним світлом, а бараки жевріють на синьому тлі, мов новорічні світильники, в яких палахкотять свічки. Здається, що потрапив у казку про гномів. Вечірне повернення з їдальні дійсно нагадує ходу мешканців підземельного царства — під сотнею ніг ритмічно рипить сніг, світло ліхтарів висвічує сірі хустки й куфайки: гноми мовчазною вервечкою повертаються до своїх печер.
Я чекаю миті, коли всі вкладуться, стихне гамір, і тоді я дивитимусь угору — за вікно. Я милуюся рясним білим палахкотінням і знаю, що вранці майдан перед бараком знову буде рівним, недоторканим, мов поверхня налитого в кухоль молока з пінкою. Ніби його не топтали, не запльовували, не засмічували недопалками. Дивовижна здатність снігу — не пам’ятати зла й ковтати весь денний бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.
Узимку краще думається, ніж восени чи влітку. І ночі довші. Хоча вставати у суцільній темряві набагато важче. Лізти під кран з крижаною водою, одягати на себе все, що є під рукою, тупцювати на повірці у дірявих валянках. Бр-р-р.
Єдине, що мені залишається, — так це думати. Адже ТУТ гарно думається. Особливо вночі.
Це цікавіше, ніж читати книгу. Тим більше, що тут всі книги — допотопні, сто разів читані-перечитані за шкільною чи інститутською програмою, до того ж — подерті на самокрутки чи просто рвані. А коли читаєш щось із часів юності — впадаєш у сентиментальність, згадуєш, за яких обставин читалася та чи та книга, що відбувалося після того, як вона була відкладена.
Спочатку я навіть гралася сама із собою: тримала в руці п’єси Островського, Чехова чи Винниченка — теж подерті майже навпіл — і напружувала пам’ять — коли я читала їх востаннє? В школі? В театральному інституті? В тій квартирі, куди приходила, аби вивести хлопчика погуляти на ставок?…
І починається! Згадки, згадки…
…В тій квартирі взагалі було мало книжок, а якщо і стояло на полиці з десяток — так це п’єси, сценарії. І, пригадується, такі ж зашмульгані, як і тут, на зоні. Замшульгані не від читання — читати вона не любила! — від використання їх як підставки під пляшки чи гарячі кухлі з кавою чи чаєм.
Я завжди підігравала їй, як кажуть — була на других ролях. Інакше було б і не можливо — вона завжди помічала лише себе. Познайомились на іспитах у театральному, так складалося, що одразу пішли в парі: я — першою, потім викликали її. Але я була першою лише за алфавітом.
Точніше, я була першою, доки не з’являлася вона. І все руйнувала. Свідомо чи несвідомо, то вже не мало значення. Але так було від початку. Я заходила до кабінету, показувала етюд, читала уривок, співала, танцювала, і «метри» лагідно переглядалися, ставили «плюсики» в своїх нотатках.
Потім заходила вона — робила це гірше (потім, коли ми вже вчились, про це розповів мені наш куратор), набагато гірше, але її дика любов до себе якимось дивом передавалася і викладачам. Вони теж хитали головами і ставили два «плюсики».
Жартома я назвала її «Крихітка Цахес».
Це прізвисько на багато років вкорінилося в неї, адже було влучним — вона вміла замилювати очі будь-кому. Але згодом від прізвиська, через етичні міркування її прихильників, відвалилась друга частина, і її почали називати лише Крихітка… І замість подвійного змісту персонажа з казки Гофмана — ницого і нікчемного, здатного замилювати око будь-кому і здаватися найкращим і найрозумнішим, це скорочене прізвисько лише додало їй шарму. А я знову програла.
А шарму в ній не було ніякого! Було іконописне обличчя — тільки й усього.
Правильне, мов намальоване — нічого надзвичайного, позбавлене індивідуальності. Таке легко намалювати і дитині. Власне, дівчатка так і малюють своїх казкових красунь: великі круглі очі, брови — рівною дугою, вуста-метелики, дві дірочки під носом, рівна хвиля білого волосся. І «принцеса» готова. Мене завжди нудило від таких облич.
Зазвичай від них нудить і чоловіків, котрі мають більше двох звивин у голові. І це теж було правдою, адже серед її чоловіків не було жодного більш-менш гідного.
Потім, вже після вступу, я здивувалася, дізнавшись, що Крихітка ледь не зі шкільного віку має дитину! І з не меншим подивом вперше прийшла до її квартири — ВЛАСНОЇ квартири, хоча і на околиці, біля ставу. Про це помешкання похапцем сказала: «Це — мій подарунок від одного старого козла… Відшкодував за це нещастя» — і вона кивнула на малого, що ковзався по брудному паркету, тягнучи до рота все, що знаходив на підлозі.
Тоді ніхто з нас, особливо тих, хто приїхав до столиці з інших міст, навіть не мріяв мати власне помешкання. Певно, той «старий козел» давно відійшов у минуле, адже більше ми про нього не говорили.
Тоді хлопчиську було «плюс-мінус» рочки зо два, а їй, як і мені, ледь виповнилося вісімнадцять.
…Сніг падає й падає. Дивно, звідки береться стільки снігу?
Я десь чула, що кожна сніжинка має свою неповторну конфігурацію. Невже це правда?
Невже оце майже щільне біле полотно, що коливається і вихриться за склом, зіткане з мільярдів різних візерунків? У це важко повірити. Вони для мене всі однакові, на одне обличчя, хіба що промайне щось, більше за
