Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько

Навіть тоді, коли вона почула цей шепіт уперше, їй не було так моторошно. Тоді вона ще не могла ідентифікувати його з чиєюсь конкретною постаттю. Вона пригадала, як їй здалося, що голос існує лише в рурці, а якщо й належить комусь, то цей «хтось» — не людського походження.

Відверто кажучи, глибоко в душі, на рівні підсвідомості, вона мріяла, аби вся ця історія була лише грою її уяви. Надто пронизливим і моторошним був той шепіт, надто жорстоким…

Марта з огидою сунула слухавку в кишеню джинсів. Зараз вона мріяла лише про одне — швидше б Дмитро вийшов із ванної, обійняв її, одним рухом зняв би з неї це тремтіння, яке вона ніяк не могла зупинити.

Марта вийшла в коридор и припала вухом до дверей.

У такій позі її й застав здивований Дмитро. Він вийшов у коридор із ванної кімнати — свіжий і теж одягнений, ніби вони збиралися на прогулянку.

— Маленька… — почав говорити з якимсь винуватим, але від того ще більш зворушливим виглядом, адже його вологе волосся вкрилося підступними дитячими кучерями.

Марта, не відліплюючи вуха від дверей, притулила палець до вуст: «Тс-с-с…», адже цієї миті досить чітко почула ворушіння на сходовому майданчику.

Він завмер і запитав одними вустами: «Що трапилося?»

— Він тут… — прошепотіла Марта, — за дверима…

Уявила, як рука Сергія тягнеться до дзвінка.

Але поки він не пролунав, треба діяти! Випередити, не дати надягти звичну маску, захопити зненацька — у тому моторошному шепоті, у тих погрозах і в тій інтонації, під якою він приховував свою справжню сутність. І коханий має це побачити на власні очі і почути власними вухами! Інакше — не повірить.

А розповідати всю пригоду з телефоном вже не має часу.

Потім.

Усе потім! Коли закінчиться ця «мить темряви» і вони перенесуться на її протилежний бік.

Марта ще раз приклала палець до вуст і рішуче вийняла з кишені фіолетову слухавку.

* * *

…Усе трапляється водночас!

Сергій і ті, хто стоять за його спиною, на мить завмирають. По обох сторонах дверей западає нестерпна тиша.

Сергій тягнеться рукою до дзвінка…

Марта, все ще тримаючи палець біля вуст, лізе в кишеню джинсів…

Сергій натискає кнопку…

Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…

Дмитро робить крок уперед.

Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.

…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.

А потім настає темрява.

Суцільна темрява…

Сім днів по тому

…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.

Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?

Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.

Очі болять.

Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.

Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.

Просто лежати.

Не думати.

Не згадувати.

Бачити лише темряву.

Нічого не бачити…

Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.

Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…

Це триває мить.

Далі настає темрява.

— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.

— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.

— А що показали аналізи?

— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…

— Чим її вдарили?

- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.

— У неї діабет?

— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?

— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?

— Вже мусить чути, якщо не спить.

— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?

— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.

— Тоді я ще посиджу.

— Як хочете…

Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.

Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.

Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…

— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…

Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.

— Марто…

Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…

Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…

Схиляється нижче.

Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.

Оманливе світло.

Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.

Дивні очі. «Египетські»…

Дивляться лагідно, схвильовано.

— Марто…

Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?

— Це я, Сергій…

Тепер Марта впізнає його.

— Все буде добре, — каже він.

Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:

— Де… я?… Що… сталося?…

— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.

— Що… з ним?

— Я не встиг… Він… —