Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько
Навпроти однієї з таких кав’ярень стояла «келія», в якій порядкувала стара Зула. Вона вставала за годину до першого намазу і готувала кус-кус, закладаючи в глиняний казан великі шматки м’яса, картоплю, пшоно, додавала побільше спецій, що мали забити смак не дуже свіжої козлятини і «випалити» зі шлунка всі можливі мікроби.
Устаз — «пан» — суворо наказав годувати Лябес добре, аби вона якнайдовше зберігала «товарний» вигляд і сили, адже сезонників було багато. На думку Зули, «товарного» вигляду Лябес не мала аж ніякого — шкіра та кістки.
І Зула, принісши полумисок із кус-кусом на верхній поверх, сідала навпроти й уважно стежила, аби її підопічна з’їдала все до останньої зернини.
Намучилася лише перші пару місяців, коли дівчина зовсім не могла проковтнути ядучу суміш, відмовлялася їсти, а лише пила чай із медом, прикіпаючи чорним потрісканим ротом до піали.
Але потім поволі звикла, почала виколупувати зі страви лише картоплю. А вже після того, як устаз почав робити заштрики чи привозити порошки, було набагато простіше — Лябес стала мов вовна, котру можна прясти голими руками. Їла все. Навіть тухлятину.
Для Зули вона була чимось на кшталт невідомого звіра, за яким треба доглядати, час від часу вичищаючи клітку і стежачи, чи не трусить дівчину від якоїсь хвороби. Рештою вона не переймалася — вийти тут нікуди, втекти — неможливо та й немає сенсу — довкола лише гори. Сиди собі, пий чай і старанно виконуй свою роботу, і тоді устаз дасть укол, від якого на обличчі Лябес розквітає посмішка.
А що коїться за тією посмішкою, Зулі не цікаво — чуже життя. У Зули є своє — семеро дітей. І особлива гордість — старший, котрий працює таксистом у столиці, а це для інших мешканців селища — річ недосяжна. Дякувати Аллаху і господарю, адже у Зули давно є ця робота — доглядати дівчат. Погано, лише коли вони помирають. Тоді устаз свариться, погрожує Зулі, що недогляділа. Тому Зула завжди підмішує в чай товчений корінь хіни. Тоді років зо три можна жити спокійно. А цих років цілком вистачає, аби устаз був задоволений прибутком, котрий, за його словами, удесятеро окупає витрати.
Для Зули Лябес, хоч її і назвали цим словом — «чарівна» — з іншого виміру. Невірна, чужа, все одно, що кішка. Хоча й кішка має свою душу. Кішку можна погладити. А ця — кусається і гарчить.
Принаймні так було в перші дні, коли сиділа в нашийнику, доки їй почали робити ті заштрики.
Але з тих пір Зула більше не наважується простягати до неї руку.
Сидячи на нижньому поверсі, вона старанно ставить палички в зошиті: фіксує відвідувачів, ретельно складає отримані динари до скрині і радіє, коли її відсоток сягає п’яти паличок: хоча Зула і не може рахувати, але щодо грошей уважна. П’ять паличок за тиждень означає, що в зошиті «приходу» за тиждень — півсотні відвідувачів. За рік знову збереться сума на весілля середульшої доньки. Минулого року так само видала заміж старшу — не соромно в очі людям подивитися: весілля тривало два тижні. Цього року — «інша Алла!» — триватиме довше.
Так міркує Зула, кидаючи шматки м’яса до казана.
Після того, як стихає голос муедзина, підіймається на другий поверх — час годувати Лябес. Входить в напівтемряву, приглядається до нерухомого тіла, що спливає потом, рухає його ногою і майже обпікає ступню об оголене плече — тіло горить, мов розпечена пательня!
Зула в жасі застигає. Потім схиляється, дослухається до дихання — воно хрипле, уривчасте і теж гаряче, мов пар.
Зула відкидає брудне простирадло з ніг — вони розпухлі, шкіра ледь не лускає, блищить, нагадує пергамент. Зула торкається її — і на пергаменті утворюється ледь помітна тріщина, в якій миттєво з’являється жовтувата рідина.
Не може бути! Як же вона прогледіла, як допустила!
Це все через свою жадібність, карає себе Зула. Сказано ж було: Абу сюди вхід заборонено. Всім — можна, а Абу — зась! Але ж цей божевільний назбирав-таки свої динари, ще й Зулі сунув до рук «комісійні»! Важко було втриматися від спокуси. І от тепер — маєш…
Що робити? Що казати устазу? Тиждень лише почався — і така халепа! Чи видужає хоча б за місяць?
Зула присідає, дослухається.
Чорні губи Лябес напіввідкриті — з них вириваються хрипи, слова, а разом з ними тече і рожева слина. Зула вливає в це безформене провалля чай, хоча чудово розуміє — це зайве. Вже зайве.
Лябес ворушить пересохлими вустами, у безтямній напрузі зводить брови — намагається ковтнути. Дивитися на це моторошно і неприємно. Зула відводить погляд. Лябес захлинається, її трусить кашель. Зула починає виспівувати довгу молитву.
Лябес відкриває очі. Може, покращало? Може, пронесе — адже Абу не вмирає? Зула молиться голосніше.
Погляд Лябес нібито втрачає безтямність — велика сила Аллаха!
Але — ні, це триває одну мить, під час якої Лябес вимовляє одне — і, нарешті, єдине трохи зрозуміле Зулі слово. Усіма мовами воно вимовляється майже однаково.
«Мамо…» — видихає Лябес. А вже потім чорна кров тече з її горла…
* * *
…Марта згадувала, з якої пригоди розпочався місяць. Навіть не з пригоди — швидше, з бажання пригод, із передчуття. З білої сумочки і білого сарафана… З тієї миті, коли, стоячи на перехресті, вона раптом подумала: «Сьогодні мій день!» І не помилилася.
Життя круто повернулося, і тепер можна було сказати — тут все моє: сонце, повітря, просякнуте запахами і звуками, місто, квіти, дерева, весь світ. Але десь вглибині, під шарами всього цього багатства, все ж таки ворушилася неприємна думка про те, що вона покинула справу якоїсь незнайомої дівчини на півшляху, навіть — на самому початку.
Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити — завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?
Ця думка неприємно вразила Марту. Вона згадала, як навіщось поїхала в те село, розшукала матір дівчини і, певно, внесла в її серце сум’яття і тривогу. І що тепер? Тепер вона щаслива, успішна, спокійна, їй є що робити — наприклад, збиратися в
