Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько

…В книгарні на першій полиці біля входу Марті одразу впала в око ціла полиця із яскравими путівниками. Один привабливіший за інший — «Париж», «Відень», «Осло», «Берлін», «Прага», «Амстердам», «Гельсінкі»…

Але ж ціни! Марта розгорнула пачку грошей, котру залишив Дмитро і, зрозуміла, що вистачить на все. І не втрималася від спокуси — набрала книжок якнайбільше.

Міста, які здавалися їй незбагненною мрією, наближалися, набували обрисів і реальності.

Вона приїхала додому, налила собі півсклянки чінзано, розвела тоніком, всілася серед подушок і розклала перед собою всю купу яскравих буклетів. Почала роздивлятися глянсові сторінки, мандруючи пальцем набережною Сени, каналами Амстердама, фіордами Норвегії, бізейними містечками Чехії.

Їй хотілося плакати й сміятися водночас.

Вона згадала, як колись давно — в іншому житті, яке не передбачало ніяких подорожей, в її уяві поставала така картина: вона стоїть на якійсь високій точці незнайомого міста — величного і старовинного, сповненого вогнів, музики, запахів нічних фіалок і юрм красивих людей… Вона перехиляється через поруччя мосту (або мідний парканчик башти, або парапет, що оточує гору) і дивиться вниз, на місто, що лежить у неї на долоні, а той, хто стоїть поруч, кладе руку на її плече, міцно притискає до себе й каже: «Полетіли?»

Згодом, коли на екрани вийшов «Титанік», вона уявляла, що стоїть на кормі, розкинувши руки під пісню Селін Діон — і злітає над морем, над світом, над собою — тою, що цієї миті теж так само стоїть, розкинувши руки… під мотузками, на яких розвішує білизну, біля плити чи раковини, в яку стікає брудна вода. А той, хто стоїть поруч — там, в уяві, на тій горі чи кормі, - тримає її міцно й ніжно. І дарує світ.

За цю хвилину, пригадується, Марта ладна була віддати п’ять чи навіть більше років життя! Але хіба тоді вона могла знати, що мрії здійснюються й без таких офір?

Коли в дверях заскреготав ключ, Марта лежала, занурившись обличчям у буклети з солодкою застиглою посмішкою, і не квапилася підвестися — вона знала, що це прийшов він, і що їй не треба негайно підхоплюватися, бігти на кухню, розігрівати вечерю, метушитися довкола столу і подавати страви. Дмитро завжди приходив у доброму гуморі і сам починав виставляти на стіл різну смакоту, жаліючи її, питаючи, чи вона не втомилася за день.

Сьогодні було так само.

Він присів біля неї, поцілував у маківку й запитав:

— Ну, що обрала моя принцеса?

Вона взяла в обидві руки всю купу книжок, підкинула їх над ліжком і вихопила першу-ліпшу.

— Тапіола? Чудовий вибір! — засміявся він, поглянувши на буклет.

— Фінляндія, — поправила Марта.

І він захоплено заговорив:

— Тапіо — це язичницький північний бог води, каміння та дерев. А Тапіола — одна з поетичних назв Фінляндії! І мені так більше подобається — в цій назві більше романтики.

І Марта знову здивувалася тому, як багато він знає і як цікаво його слухати.

— А ще в перекладі це означає «первинне, рідне, потаємне». Те, що відбувається між нами. І тому це чудовий і не випадковий вибір. Я вже навіть уявляю маршрут, який тобі сподобається. Спочатку доїдемо до Гельсінкі, там пересядемо на електричку, що йде до Турку. Звідти сядемо на пором… О! Ти коли-небудь плавала на одинадцяти-поверховому поромі? Ні? Це ціле місто на воді! Ми попливемо в дводенний круїз до Стокгольма й назад — ти побачиш, які там красиві береги. А скільки розваг! Таке враження, що за два дні об’їхав світ! І взагалі, Фінляндія — країна обраних. А ми з тобою і є обрані. Тому що знайшли одне одного…

— Ти справді хочеш, щоб ми поїхали? — запитала вона.

— Дуже! — сказав він і ліг поруч із нею, не знімаючи костюма, не боячись зім’яти його.

— Серйозно? — посміхнулася вона.

— Якщо серйозно, то я б навіть хотів пришвидшити наш від’їзд.

Він сів і уважно подивився на неї.

— Щось трапилося? Неприємності на роботі?

— Власне, нічого особливого, але… занепокоєння є, - сказав він.

Вона теж сіла, схвильована зміною в його настрої:

— Що таке?

— Не хвилюйся. Просто я… спробував розшукати того божевільного, — сказав він.

— Кого? — не зрозуміла вона.

— Того, хто турбує тебе дзвінками.

— Сергія?

— Здається, так його звуть.

— Навіщо ти цим переймаєшся?

— Не хвилюйся, я просто люблю розставляти всі крапки над «і». А в даному випадку мені не подобається, що хтось завдає тобі прикрощів.

— Ти з ним говорив?

— Ні. Ось дістав лише це, — і він витягнув і кинув на стіл папірець. — Виявляється, що він звільнився з роботи кілька днів тому! Ледь вициганив у його генерального директора цю адресу. Тобі не здається це підозрілим?…

Марта кивнула, поглянула на папірець: «Каштанова, 7…»

— Я думаю, — вів далі Дмитро, — що твої підозри правдиві. У кращому випадку, він — звичайний шизофренік. А від них важко відкараскатися.

— А в гіршому? — запитала вона.

— У гіршому — він дійсно причетний до зникнення своєї нареченої. Ти зі своїм загостреним почуттям справедливості порушила його спокій. Гадаю, ти у небезпеці. Тому поїдемо якнайшвидше. Завтра я займуся квитками й бронюванням готелів.

Побачивши, що Марта дивиться на нього переляканими очима, він знову посміхнувся, ніжно поплескав її по щоці:

— Усе. Забудь. Це моя справа…

За три роки до подій

…Селище було розташоване високо в горах за вісім кілометрів від копалень, на яких у дві зміни працювали як місцеві, так і сезонні робочі з усіх куточків країни.

Увечері вони спускалися до селища й майже до ранку сиділи у вуличних кав’ярнях на циновках чи прямо на різнобарвній кахляній підлозі, покурюючи кальяни, потягуючи чай чи каву зі скляних видовжених сосудів, зрідка здіймаючи галас і знову занурюючись у свої думки.

Часом хтось відходив, на його місце сідав інший, беручи до рота засмальцьований, заслинений наконечник трубки. Спали, відвалившись, тут же. Або розбрідалися по будинках, що, власне, було те саме, що ночувати на вулиці — дверей на більшості з них не було, а в отвори заглядали всюдисущі кози, укладаючись біля гостей та господарів.

Спали не роздягаючись, лише замотавши голови від настирливих мух, котрі роїлися біля вивішених обдертих козячих туш, якими було завішано простір довкола кав’ярень. Тут же, відійшовши на кілька кроків за білу пошарпану стіну, справляли потребу.

Запах тютюну, кави та люля-кебабів змішувався із задушливою напівгнилизною м’яса, що розкладалося під денним сонцем, та міазматичним духом прогнилих від вологи стін.

Попри всю антисанітарію, у селищі рідко хворіли. Хіба