Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Я співав пісеньку черепахи Тортіли з дитячого фільму «Золотий ключик».

Є в мене звичка: коли я напружено працюю, то одна півкуля мозку зайнята безпосередньо процесом, а друга півкуля намагається розвантажити першу. Моя старша дочка, наприклад, може робити уроки і слухати корейський поп чи Cannibal Corpse (ну звісно, вони ж із Бафало, а Софія там народилась).

А я так не можу. Музика в навушниках відвертає мою увагу. Натомість коли наспівую я сам, то на мій мозок це діє заспокійливо.

Сьогодні я натхненно мимрив собі під ніс пісеньку черепахи як символ кризи середнього віку. Я геть забув, що на мені гарнітура, і мої співи чує в навушниках весь командний центр, і не виключено, що й Г’юстон.

— Що це за чарівна пісня? — із нотками щирого захоплення спитала мене напарниця.

Спершу я подумав, що вона знущається, бо співаю я переважно тільки в душі (і не в душí, а в дýші), та й то тільки тоді, коли сам удома. І на застіллях ніколи не співаю. Хоча ні, було якось, але тоді я забагато випив і мені було вже все одно. Отоді справді душа співала!

Але напарниця питала цілком серйозно.

«Затянулась бурой тіной

Гладь старінного пруда,

Ах, била, как Буратіно,

Я когда-то молода».

— Це старовинний російський романс, — безсоромно збрехав я, сам не знаючи навіщо.

— Оу, як гарно! — у захваті зреагувала Франческа. — А про що він?

— Звісно, про кохання!

— О-о-о-о-о-у-у-у-у, як зворушливо!

— Я люблю про кохання! — сказала Трейсі.

— Я теж умію співати! — похвалився офіцер Баррел, але його ніхто не слухав.

— А там немає італійських слів? Бо щось таке знайоме почулося… — спитала Франческа, миттю вловивши знайомі склади в імені «Буратіно».

Я було роззявив рота, щоб розповісти про Піноккіо і про те, що казка Карло Коллоді була адаптована російським письменником Олексієм Толстим, про смішного дерев’яного хлопчика, про вислів «пахать, как папа Карло», про веселих шахраїв і «какоє нєбо голубоє», і про романтичну черепаху Тортілу, але з мого дурного писка вилетіло:

— Буратіно — так звали офіцера, а в пісні йдеться про його нещасне кохання.

Чессіна розчулено зітхнула, і я зрозумів, що назад шляху немає.

— Яке дивне ім’я… — розгублено пробурмотіла дівчина. — Burattino — це лялька з ганчірки і з дерев’яною головою… Щось схоже на ті, що використовує Дарсі Лінн[26].

— На світі багато дивних імен, — на мить розгубився я. — І взагалі, це не ім’я, а прізвисько! Це так його називала дівчина — безсердечна й жорстока, але божевільно красива російська княжна, в яку бідний офіцер був закоханий.

Мене несло, як корову по кризі.

— За те, що він, як раб, задовольняв усі її примхи й забаганки, вона прозвала його «Буратіно». Як безвольну ляльку, якою керує рука актора.

В ефірі запанувала тиша.

— Ну геть, як у житті! — видихнула Трейсі. — Бувають же такі безсоромні сучки!

— Та чого ти одразу «сучки»! — заперечила Франческа. — А офіцер цей? Він на таке ганебне прізвисько заслуговує. Де його честь і гордість? Я бачила таких «буратін» у житті — жалюгідне видовище!

— Це ж Росія, там усе навиворіт! — якщо вчора офіцер Баррел хизувався знанням географії, то сьогодні він проявив свої пізнання в соціології та культурології.

Я щосили кусав себе за губи й пальці, щоб не зареготати й не зіпсувати ефекту. Чесно зізнаюсь, я не планував цієї інформаційної бомби, все вийшло само собою, просто біс мене смикнув за язика.

— І чим усе закінчилося? — затамувавши дух, спитала Франческа.

— Офіцер не витримав такої долі й випив отруту, а княжна, усвідомивши, кого вона втратила, померла з горя прямо на його грудях! — брехав, як пес, ваш покірний слуга, навіть не помітивши, що переказує зміст пісні «Маруся атравілась, в покойніцкой лежит».

— Боже, як сумно! — зітхнула напарниця.

У моїх очах теж бриніли сльози — я просто душився з реготу. Ні про які розрахунки імпульсів для axis-орієнтації не могло бути й мови — я вже готовий був вибухнути.

— Ти дуже красиво співаєш, Джорджіо! Як Андреа Бочеллі!

— Д… д-дякую… — насилу вичавив я.

— Що сталося? Що з тобою?! — захвилювалася напарниця, почувши мої схлипування.

— Мені треба вийти! Я зараз!..

Затуливши обличчя руками, я вилетів із командного центру і стрімголов побіг у безпечне місце.

Тепер оце не знаю, як вертатися назад, як усе пояснювати і чи взагалі зізнаватися, чи хай уже так і буде.

Мистецтво — страшна сила, скажу я вам!

* * *

Пам’ятаєте, як полковник Вескотт покарав підрозділ, де служив рядовий Такер, понаднормовими роботами в ангарі «С»? З нього мали винести старе обладнання й почистити перед реконструкцією. Такер уже давно не рядовий, він отримав нове звання і тепер служить на посаді спеціаліста з балансування вантажів, а підрозділ чесно відпрацював місяць понаднормово, завдяки чому ангар «С» був готовий до реконструкції значно раніше, а не під Різдво.

І тепер в абсолютно пустому ангарі працюватимуть спеціалісти. Нізащо не здогадаєтесь, які саме. Ну добре, скажу. Відсьогодні й цілий тиждень там будуть спеціалісти з кафедри екології та еволюційної біології університету Коннектикута.

Що ж вони робитимуть?

На особисте прохання полковника Вескотта науковці… ловитимуть, вивчатимуть і випускатимуть у природне середовище сотні видів павуків, десятки видів сколопендр, стоніг, тарганів та інших комах. Паралельно студенти писатимуть роботу: «Інсектна фауна промислових приміщень Коннектикута».

На моє запитання «навіщо?» полковник відповів:

— Я пам’ятаю, як ви возилися із клопом Джорджіо і вашим «Манюпусиком»… — полковник аж здригнувся, коли згадав. — І я не міг допустити, щоб тисячі їхніх братів і сестер на моїй базі просто знищили. До того ж, — Вескотт усміхнувся, — ти сміятимешся, але це мені не коштуватиме ні цента. Крім хіба що щоденної піци та напоїв для біологів. Я їх просто зацікавив.

А міг би просто всю комашню к дідьку витравити.

* * *

«Персоналові командного центру заборонено лякати одне одного під час виконання місій. Даруйте, Джорджіо & Франческо».

Таке оголошення чекало нас зранку напередодні веселого свята Геловіна.

— Що це за херня, Джорджіо?! — обурилася моя напарниця.

— «Персоналові ЦУП заборонено лякати одне одного під час виконання місій»… Франческо, це камінь у наш город.

— «Даруйте, Джорджіо і Франческо»… А чого одразу Джорджіо і Франческа?! Це ж пряма образа, чи як?!

— Хтось явно напрошується на неприємності!

Під роздачу потрапив Вескотт, який випадково йшов нам назустріч.

— Полковнику, це ваша робота?

— Та боронь боже, Франческо! Оце мені більше нічого робити! — відмахнувся командир і прискорив крок.

Франческа кипіла, як вода в чайнику.

— Треба дізнатися, хто