Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— А що саме?

— Енергетичні батончики, горіхи, м’ясні, рибні та овочеві консерви, багато рису, борошна. Олію. Ну й воду, звісно.

— Але ж люди жалілися на нестачу продуктів.

— Джорджіо, я тобі скажу, чого так. Ми спорудили тимчасові пункти видачі й почали процес. Частина військовиків вирушилп шукати тих, хто сам не міг добратися до пункту, де видавали допомогу, а частина займалася організацією самої видачі допомоги в цих пунктах. Продукти видавали в порядку живої черги. Але перша проблема, з якою ми стикнулись, це самі люди! Деякі ставали в чергу по три-чотири рази, поки мої солдати не почали їх упізнавати. Через це допомога не надійшла тим, хто її справді потребує! — сердився полковник.

— А не можна було видавати по списках? — спитала Франческа.

— По яких списках? — не зрозумів Вескотт. — Ми приїхали в напівзруйнований район. Ні електрики, ні води. Люди без житла й голодні — які списки?

— А яка друга проблема? — спитав я.

— І друга проблема теж люди! А точніше — місцева влада!

— О, як це знайомо! То в чому ж саме полягала проблема?

— Ти іронізуєш чи що? — полковник недовірливо покосився на мене.

— Боронь боже!

— На другий день ми передали функцію роздачі продуктів місцевим, оскільки наше завдання було очистити територію і відновити електро- та водопостачання. І голодних стало ще більше!

— Чому?!

— Бо місцеві почали видавати збільшену допомогу «своїм», зменшену — решті, а під кінець узагалі оголосили, що продукти закінчились — і все забрали собі!

— Whaaaaaaat?! — Франческа була просто шокована.

А я, на жаль, ні.

— Народ почав жалітися, — продовжував Вескотт. — До мене дійшли чутки. Я викликаю відповідального місцевого чиновника. Вгодований такий, сучий син, щоки аж трусяться, коли йде. Питаю його, WTF?! А він робить чесні очі й каже: «Та ці руки нічого не крали! Та як ви можете?!» Щоправда, на другий день ситуація поліпшилася, і я спокійно зміг узятися за відновлення електрики. Однак через кілька днів ситуація стала ще гірша!

— Знову почали красти? — здогадався я.

— І в ще більших обсягах! — похмуро сказав полковник. — Я прийшов до того чиновника — а він мені знову бреше в очі. Я трохи перенервувався й прямо йому сказав, що якщо ця херня не припиниться, то я його здам владі в Сан-Хуані. І знаєш, що мені ця сволота відповіла? «У вас немає доказів»! — Полковник аж почервонів зі злості. — Я до нього підійшов, ніжно обняв за шию і сказав, що мені доказів не потрібно, що я його, суку таку, пристрелю на хрін і зарию, і буде він мені добривом для кокосових пальм! Тільки після цього все припинилось. Але красти вже було нічого!

— І що було далі?

— А нічого не було! — гірко сказав Вескотт. — Я почав було говорити з місцевими, щоб дали свідчення проти шахрая. Але хрін там!

— Чому?! — щиро обурилася Франческа. — Він же їх обікрав!

— Ніхто не зголосився. Сказали: «Ви поїдете, а нам тут жити»; «Нічого з цим не вдієш»; «Якщо буде треба, то ми з ним домовимось». І все. «Домовимося»! Що я можу зробити? Ми почистили вулиці, частково відновили електрику, повністю відновили воду, запустили лікарню, залишили їм багато генераторів і поїхали. А ця сволота потім наші продукти місцевим продавала! Ті продукти, що ви… — полковник тицьнув у нас пальцем, — ви й інші американці збирали по магазинах та пунктах збору!

Ми мовчали. Франческа намагалася зрозуміти і не могла. Я все розумів, а пояснити не міг.

— Справді, друзі, їздити у військові відрядження набагато простіше! Ти знаєш, хто погані хлопці, а хто добрі. А тут!.. — полковник махнув рукою.

— Ех… — тільки й зміг сказати я.

— А знаєш, хто врешті-решт винний? — спитав раптом Вескотт і сам же відповів: — Кляті американці!

— Еге ж. Корупція — це катастрофа не менш руйнівна, ніж ураган, — сказав я.

— Джорджіо, наслідки урагану можна подолати, хоч би які катастрофічні вони були. Корупцію подолати неможливо, якщо кожен не почне долати її в собі!

Перерва закінчилась, і ми вже зібралися розходитися по робочих місцях, як Франческа сказала:

— Полковнику, я знаю, це була ваша ідея заборонити нам записуватися в добровольці.

— Г’юстон вас би все одно не відпустив! — спробував виправдатися Вескотт.

— Не прикривайтеся Г’юстоном, це ваша ідея!

— Моя ідея, так! На хріна мені додаткова руйнація в зоні лиха? Та й потім, мені там були потрібні м’язи, а не мозок.

— А оце ось було образливо!

— Тю! — ми з Баррелом ображено пхикнули.

— Полковнику, а ви м’язи чи мозок? — не відставала напарниця.

— Франческо, я командир!

— Я так і думала. Ні те, ні се!

— Ти зла й недобра!

— Це вам за Джорджіо й Баррела!

Мстиве дівчисько.

* * *

Пам’ятаєте Ренді, нашого вусатого механіка, який учив мене користуватися розвідним ключем, власноручно відреставрував старий військовий «Джип» і передав його в наш музей, щоб возити екскурсії дітлахів? Я про нього розповім іще дещо.

У п’ятницю до нас прийшли вчителі однієї з місцевих шкіл. І розповіли командирові авіабази, полковникові Вескотту, що наш вусатий пенсіонер, в якого діти давно виросли й роз’їхалися по різних штатах, наш Ренді, який допомагає витягати пальці моєї напарниці з підшипників і мої пальці з шолома, наш старий буркотун Ренді пожертвував 20 000$, майже всі свої заощадження, у фонд CAS (Connecticut Association of Schools) для відновлення шкіл у Флориді й Техасі, які постраждали від урагану.

CAS узяла «під крило» три школи в Lehigh Acres у Флориді і в Rockport у Техасі, плюс школи в Пуерто-Ріко, й активно допомагає тим школам відбудовуватися. Ця асоціація вже зібрала близько 300 тисяч доларів, із яких 20 тисяч пожертвував Ренді. Просто надіслав чек поштою. Один чек у конверті.

Асоціація було прийшла до нього додому й хотіла публічно подякувати. Але наш механік категорично відмовився брати в цьому участь. Тоді делегація прийшла прямо на базу. Полковник дарма намагався витягти Ренді з його майстерні, щоб учителі вручили йому медаль.

«У мене мотор на переборці, куди я піду? Ідіть, не заважайте мені працювати!» — сказав старий.

«Це ж двадцять штук, Ренді!» — здивувався полковник.

«Ну то й що? — відповів Ренді, не повертаючись. — У нас із дружиною все є, діти собі заробляють. Я ці гроші жерти буду чи що?»

Сам механік не в захваті від того, що навколо нього зробили якусь сенсацію: «Я вчинив так, як вважав за потрібне, і це нормально! Дуже погані часи настали, якщо нормальні вчинки стали вважати якимось дивом».

Отака історія.

* * *

Тиждень почався якось нецікаво. Сірий понеділок, і суцільна рутина. Похмура осіння погода. Вівторок обіцяв бути таким самим. Щоб не знудитись остаточно, я вирішив продовжити свої культурологічні експерименти.

— Сьогодні покажу вам мультфільм! — урочисто оголосив я за п’ятнадцять хвилин до початку зміни.

Моя сонна команда помітно повеселішала. Франческа одразу приземлилася поряд — незважаючи на свої повних двадцять п’ять, вона, як дитина, любила мультики. Причому не мозколомні, типу «Південний парк» чи «Ґріфіни», не цинічні, типу «Симпсонів», а добрі й невинні стрічки, типу «Шрека», «Моани» чи «Свинки Пепи».

Доктор Рассел відклав свої наукові журнали й начепив на носа окуляри. Трейсі з велетенською чашкою кави вийшла зі своєї кабінки й теж приєдналася до нас. І навіть офіцер Баррел відірвався від свого улюбленого «Плейбоя».