Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Поки є такі школярі, країна має майбутнє.

* * *

Франческа готується до тестів. Збирається складати кваліфікаційні іспити на офіцерський рівень, який дозволяє працювати в ЦУП як самостійна одиниця, без наставника-контролера (тепер щодо неї цю функцію виконує професор Рассел). Попри те, що матеріал моя напарниця знає так, що може відповісти на всі запитання задом наперед, вона страшенно хвилюється.

Сьогодні на перерві вона попросила прогнати її по всіх питаннях. Я почав опитування й закляк — Франческа так хвилювалася, що плуталася в елементарному. Плуталась у процедурах, рівняннях і формулах, які ми використовуємо щодня.

Я відклав аркушик і втупився в напарницю.

— Che succede, ragazza mia?

— Sono solo stupido!   [22]

Погляд поверх окулярів — точно так само на мене дивився мій декан, коли я, бувало, ніс маячню на семінарах із буддійської філософії. Точно такий самий погляд був зараз спрямований на Франческу.

— Ти збожеволіла? — і тут же поправив себе: — Ні, навіть не так — ти охрініла вкрай?!

Дівчина заплакала. Я підійшов і присів перед нею навпочіпки — психологи радять так робити — мовляв, щоб когось утішити, треба бути нижчим за нього на зріст.

— Франческо, послухай мене. Ми з тобою знаємо, що ці тести — проста формальність. Ти розв’язуєш задачі такого рівня, із яким іноді не зданий упоратись цілий відділ із двадцяти п’яти працівників. І ти переживаєш через якийсь задрипаний тест?!

— Я не складу іспит… — зарюмсала напарниця. — Я так хвилююся, що забуваю власне ім’я!..

Якщо чесно, я сам до тремтіння у колінах боюся всіляких іспитів і тестів. Це ж буває — ніби знаєш матеріал, але так хвилюєшся, що забуваєш елементарні речі. Досвідчені викладачі завжди це бачать, тому намагаються якось пожартувати й розрядити обстановку. Але на тестах ситуація інша. З Вашингтона до нас приходить запечатаний конверт, кандидат розкриває його в присутності інспектора з відділу персоналу, одразу сідає писати, а потім віддає інспекторові.

Після візуального огляду (інспектор тесту не перевіряє), кандидат власноручно запечатує результати в конверт і віддає його інспекторові, а той спецпоштою відсилає пакет у Вашингтон. Я таку процедуру пройшов іще навесні. Страшно було дуже, але поруч був професор Рассел, який із маскою Будди спокійно й не блимаючи дивився на свого учня, і Франческа, яка видмухувала велетенські бульки з рожевої жуйки, періодично робила страшні очі й показувала на годинник, мовляв, «давай, Джорджіо, закінчуй ці дурниці, бо на ланч запізнимось!.»

— Я не впораюся, я не впораюся… — хитаючись, як монах на молитві, бурмотіла дівчина. Мені це щоденне — уже місяць — скиглення набридло, тому я зітхнув, плюхнувся у своє крісло і втомлено сказав:

— Знаєш, дорога моя, на фоні твоєї бази знань і досвіду це рюмсання звучить жалюгідно!

Франческа завмерла. Її заплакані очі стали нагадувати дві оливки після дощу. Блискучі й мокрі.

— І ти знаєш, і я знаю, що ти чудово напишеш цей довбаний тест! Ось послухай, — продовжував я. — Коли я був студентом, то мав одну розумну одногрупницю. Але й зубрила вона неабияк. Така собі стовідсоткова відмінниця. Але перед кожним іспитом вона більше за всіх плакала й панікувала. Казала, що все завалить, і прощалася з усіма. Хоча ми знали, що вона складе іспит найкраще з групи. Якщо чесно, ці її завивання перед кожним іспитом страшенно всіх дратували. Особливо тоді, коли вона виходила з аудиторії й нещиро зітхала: «Хууу!» Мовляв, здала, хоч і не надіялася. І її за це реально ненавиділи, хоча дівчина вона була ніби й непогана.

— І що, я тобі схожа на цю зубрилку? — Франческа заплакала ще дужче.

Я розсміявся.

— Франческо, ти ж знаєш весь матеріал, чого ти хвилюєшся?

— А раптом…

— Що «раптом»?! Ну що?! Раптом відмовить мозок? Що «раптом»?! — мене вже не на жарт почало дратувати її скиглення. — Не впевнена в собі — скористайся шпаргалкою!

Тиша настала така, що задзвеніло у вухах. Це була навіть не тиша, а ультразвук, що його випромінювала напарниця. При слові «шпаргалка», очі дівчини моментально висохли. Франческа так різко встала з крісла, що воно з гуркотом від’їхало і врізалося у стіну. Професор Рассел, що якраз у цю мить зайшов до нас у кабінет, злякано відсахнувся.

— Ніколи! — буквально загорлала напарниця й підняла вгору вказівного пальця, ніби хотіла гнівно штрикнути самі Небеса, які дозволили мені згадати про цю кляту шпаргалку. — Ніколи Франческа Марія Анджеліна не опуститься так низько! У мені тече кров Сфорца, я ніколи не схилюся до шахрайства, ти чуєш, Андрію?!

«Андрію». Погані мої справи, якщо я її розізлив настільки, що вона назвала мене «Андрієм».

— Боже, що у вас тут діється?! Зараз, бачу, до бійки дійде! — наставник зробив крок назад.

— Джорджіо радить мені скористатися шпаргалкою! — гнівно зашипіла дівчина.

— Та вона вже мене заколупала своїм скигленням! — спалахнув я. — Цілий місяця витанцьовую навколо неї, намагаюся заспокоїти, як маленьку дівчинку!

— Я боюся!

— Та ми всі знаємо, що ти складеш цей довбаний іспит краще за професора!

— Що, загалом, щира правда! — спокійно сказав Рассел.

— І я знаю, що ти не будеш користуватися шпаргалкою! Чого ото стрибати! — миролюбно сказав я.

Франческа засміялася. Ну ось, щойно плакала і вже сміється — у цьому вся моя напарниця!

— Професоре, а ви користувалися шпаргалками? — спитав я.

— Якби я користувався шпаргалками, то не працював би зараз із вами! — всміхнувся Рассел. — Який сенс користуватись підказками, коли ти перевіряєш себе? Це ж як на автомобілі їздити — на дорозі шпаргалкою не скористаєшся.

— У нас шпаргалки називали «подвійним лайном»! — сказала Франческа («cheat sheet» за вимовою схоже на «shit shit»).

— А в нас взагалі могли дискваліфікувати студента за такі забавки, — сказав Рассел. — Якщо такий «спеціаліст» у майбутньому наробить лиха чи не пройде перевірку, то виникнуть питання до викладача. А це пряма відповідальність викладача. Не завалиш іспиту сьогодні, бо «виручить» шпаргалка, — завалиш місію завтра, коли шпаргалки не буде. Вловлюєш зв’язок?

— Авжеж, уловлюю. До речі, в країнах пострадянського простору теж мало хто списує.

— Клас! Оце рівень! — сказав професор, але я продовжив.

— Там досі поширене таке явище, як хабар викладачеві за хорошу оцінку.

Професор аж рота роззявив із подиву.

— Тобто?!

— Тобто студент пропонує викладачеві гроші за хорошу оцінку.

— У сенсі — підкупляє?

— Саме так.

— Це ж корупція! За це можна сісти! — охнув професор.

Я засміявся вголос. Сміявся, а на душі було гидко. Так гидко, що я трохи не заплакав.

— Навіщо ж тоді вчитися, не розумію… — розгубився професор.

— Просто заради диплома.

— Whaaaaaaaat?!

Настала гнітюча тиша.

— Уявляю, що потім витворяють такі «спеціалісти з дипломом»… — нарешті перервав її професор.

— Це дуже болюча тема, — погодився я. — Студенти дають, викладачі беруть. Не всі, звісно, але випадки далеко не поодинокі. Надіюся, в майбутньому щось зміниться на краще. Інше покоління росте…

— Я зберуся докупи, я обіцяю! І не скиглитиму більше! — пообіцяла Франческа.

Ми з професором усміхнулись.

— Тільки обіцяйте, що будете зі мною в аудиторії, коли я писатиму тест.

— Аякже! — погодився Рассел. — Ми ще Сару з Вескоттом покличемо.

— А я робитиму страшні очі й показуватиму на годинник! — пообіцяв я.

— Тоді я точно все напишу, як слід! — засміялася напарниця.

Іспит призначили на другу декаду грудня, — одразу