Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Дочок Вескотт любить понад усе на світі. І ось старша Меґан, яка вже зустрічається із хлопцем, пішла від батьків.

— До Тайлера?

— Якби ж. Вони з подругою найняли квартиру.

— Далеко?

— У Гартфорді, поряд із центром.

— Гарний район?

— Не Беверлі-Гіллз, звісно, але нічого. Здебільшого там живе молодь, бо комірне невисоке. Слухай, тебе більше район турбує чи те, що моя дочка пішла з дому?!

— Звісно, що район! Якщо чесно, то Меґан ще довго протрималася.

— Ну ти й хам!

Я засміявся. Полковник образився.

— Їй уже двадцять. Вона доросла дівчина. Франческа пішла з дому, коли їй було вісімнадцять. Я також. Ви пробували впливати на Меґан?

— На ній де сядеш, там і злізеш! Скоріше, вона на мене впливала, аніж я на неї. Уся в мамку — командир! — полковник ображено бурчав, виливаючи душу, а я насилу стримувався, щоб не засміятися вголос. — Я хотів їм із Тайлером найняти будинок недалеко від нас, але коли про це сказав, то вони обоє наче показилися. Накричали казна-чого, ще й дверима грюкнули. А потім я ще й від Марґарет одгріб!

— І правильно, що відгребли. Це ви ще легко відкараскалися.

— Чого це? Я хотів, як краще!

— По-перше, Меґан заробляє достатньо, щоб платити за квартиру. Вона ж працює, правда?

— У супермаркеті офісної техніки. Але за навчання платимо поки що ми.

— Не впевнений, що й це їй до вподоби. Але такі реалії, мусить миритися. А ви ще з тим будинком.

— А що?!

— Та нічого! Ви виховували в дочках самостійність, а тепер дивуєтеся, чого вони від вас ідуть.

— Тільки одна!

— Чекайте. Скільки тепер Венді? Шістнадцять?

— Уже сімнадцять.

— Мінімум через рік, максимум через два вона також вилетить із вашого гніздечка.

— Ти вмієш поспівчувати.

Я знову засміявся. Полковник надувся.

— Насправді нічого страшного не сталося. Вони завжди будуть вашими дочками. Тільки вони вже дорослі. І намагатися на них «впливати» — пусте діло. Вони не солдати, щоб ними командувати. Вони дорослі дівчата. Чесно, я б дуже здивувався, якби Меґ і досі жила з вами.

— Чого? Ми такі монстри?

— Ні. Ви батьки.

— Але вона і з Тайлером не живе! А він мені подобається!

Тепер я вже не стримався і засміявся. Вескотт дивився на мене вовком. Заспокоївшись, я сказав:

— Я не відкидаю, що Тайлер подобається і Меґ. Але якщо вона не почала з ним жити, значить, поки що не готова.

— Легко тобі казати…

— У мене самого дві дочки. І я свідомий, що скоріше рано, ніж пізно старша почне своє життя. До речі, як там Тайлер? Піде до вас у рекрути?

— Ні, — буркнув полковник. — На якого біса я потягну в армію біолога? Вистачить із мене, що я його спитав: «Підеш до мене на базу?», а він сказав: «Так».

Давно я так щиро не сміявся!

— Отож тепер подумайте самі, чи можу я вплинути на Франческу, — сказав я, насміявшись.

— Ну добре, чорт із вами! — махнув рукою полковник. — Вас перевиховувати — тільки псувати!

* * *

— Добре, подзвоню Патріціо, і ми подумаємо, що можна зробити. Не дякуй! — Франческа поклала слухавку й стисла тоненькими пальцями скроні. Вона завжди так робила, коли боліла голова або коли була чимось збентежена.

— Що сталося, ragazza mia? Усе гаразд?

— Зі мною якраз усе добре. А з Шерон, моєю шкільною «подругою», якщо її так можна назвати, не все гаразд.

— Шерон? Це та, що знущалася й била тебе в старших класах?

— Вона.

Франческа в школі була «особлива», не така, як усі діти. Вона міркувала, реагувала й діяла інакше, ніж вони. Була різка, завжди говорила прямо у вічі те, що думала, й ніколи не йшла на компроміс, якщо вважала, що якась ситуація — несправедлива. Через певні особливості розвитку дівчинка майже не відвідувала початкової та середньої школи і вчилася з репетиторами вдома.

У дитячий колектив вона влилася тільки тоді, коли пішла в старші класи. І влилася в нього абсолютно непідготовлена. А ви самі знаєте, що коли в старші класи приходить дитина, не схожа на інших, то обов’язково знайдеться хтось, хто за рахунок тієї дитини буде самостверджуватися.

Цією людиною і була Шерон.

Дівчина з породи так званих «popular girls». Ці «популярні дівчата» зустрічалися з гравцями шкільної футбольної команди, їх обирали в різні комітети, і вони ставали королевами випускних балів.

А такі, як Франческа, завжди були «ботаніками», «сірими мишками» і «диваками». Проте Франческа відзначалася ще однією особливістю. Вона була сицилійка. Вона завжди давала кривдникам відсіч і ніколи не терпіла образ. Не задумуючись, приймала бій і завжди мстилася, якщо зазнавала поразки — а таке траплялося часто, бо її противники були сильніші за неї фізично, та й була їх ціла компанія. Шерон така поведінка доводила до сказу, тому між Шерон із подружками з одного боку і Франческою без компанії з другого розгорілася справжня війна. Франческа не мала лідерських якостей, щоб зібрати навколо себе однодумців-захисників, а ті, хто їй співчував, нічого не могли зробити, бо самі побоювалися нахабної й жорстокої Шерон.

Оскільки Франческа завжди намагалася відбиватися, компашці це дуже не подобалося. Одного разу конфлікт зайшов дуже далеко і закінчився жорстоким побиттям. Дівулі просто накинулися на сицилійку зграєю, повалили на землю й побили ногами.

Франческа тоді кілька тижнів пролежала в лікарні. За справу взялися соціальні служби, була заява в поліцію, але Франческа змусила батьків забрати обвинувачення й піти на мирову. Після того, як Франческа вернулася до школи, шкільна адміністрація тримала конфлікт на контролі й останні півроку до випуску обидві сторони зберігали нейтралітет. Щоправда, попри всі нові обставини, попри мирову в суді, насправді війна не закінчилася. Тому Франческа підключила до конфлікту братів, і аж після цього Шерон перестала навіть дивитися в бік однокласниці.

І ось тепер учорашня кривдниця просила у Франчески допомоги.

— Слухай, а якого, власне кажучи, дідька ти їй допомагаєш?! — я був розлючений після того, як Франческа поділилася зі мною цією сумною й жорстокою історією.

Напарниця подивилася на мене поверх окулярів і всміхнулася.

— Я тоді все одно перемогла, caro mio. До того ж мета кожного цькування — це самоствердження, правда ж? Я не дала їй самоствердитися за мій рахунок. Коли я побачила, що не справляюся сама, то попросила братів.

— І що ви з братами зробили? — спитав я.

— Та нічого особливого! Вибач, мушу подзвонити Патріціо.

Обдумуючи невеселу історію шкільних війн напарниці, у моїй голові швидко складалися пазли. Перше, що я згадав, — конфлікт Франчески з рядовим Вітакером, коли тендітна дівчина примусила здорованя-розбишаку просити пробачення. До речі, його невдовзі звільнили з бази. Тепер я вже й не знаю, чи не обійшлося тут без Франчески…

Потім стався конфлікт із заїжджими морпіхами. Я згадав, як дівчина спокійно поставила хама на місце й без жодних вагань зняла гвинтівку з плеча, коли грубіян раптом пішов на нас і спробував замахнутись.

А ще була хамувата медсестра з «Червоного Хреста». Усе це, і навіть нещодавня спроба помститися начальниці відділу персоналу Еліс за заборону «лякати одне одного під час виконання місій», — усе говорило, що з моєю напарницею небезпечно зв’язуватись, а жага вендети у сицилійки просто в крові.

Також стало зрозуміло, чому Франческа постійно ховається за мою спину, якщо відчуває якусь халепу.

— Патріціо приїде на другу перерву. Хочеш, піцу замовимо? —