Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Хлопці давно не їли домашнього, і я подумала, що захоплю їм трохи! — пояснила «Хелен».

Поки Кріппен ошелешено мовчав, «Хелен» бадьоро описувала те, що «бачила» з борту станції: лісові пожежі у Каліфорнії і схід Сонця над східним узбережжям США — приблизно все те, що може бачити астронавт у ілюмінатор, — слово у слово, як навчив її чоловік.

— Ох, Боб, забалакалась я тут з тобою! — спохопилася раптом «Хелен». — Я маю перерватись, бо, думаю, хлопці вже пливуть сюди, до командного модуля, а я не мала б тут говорити з тобою! — і відключилась.

Після хвилинного ступору, Кріппен реготав так, що техніки у Командному центрі думали, що його удар вхопить. Щоправда, астронавти знущаються не тільки з бідолашного персоналу служб наземного контролю, але й один з одного. Зі свіженького ось розповім. Якось наша Пеґґі (Peggy Whitson), котра у 50-й місії на МКС була бортінженером, за допомогою командира Шейна Кімбро (Robert Shane Kimbrough) і французського астронавта Тома Песке (Thomas Pesquet) пожартувала над росіянами Борисенком, Рижиковим і Новіцьким.

Пеґ за допомогою Шейна і Томаса забралась у величезну господарчу сумку і застібнула блискавку, а потім спільнички тихенько підкинули торбу росіянам. Посидівши деякий час тихо, Пеґґі раптом вилізла назовні, настрашивши росіян мало не до півсмерті. Мабуть, якби Лєнін встав і вийшов з мавзолею, росіяни б і те менше були здивовані. Так, колись брат астронавта НАСА Скотта Келлі (Scott Kelly), теж, уявіть собі, астронавт, Марк (Mark Kelly), відправив братові на МКС, через місію CRS (на вантажівці Dragon), костюм горили. Скотт вбрав костюм і забрався в один з контейнерів для зберігання техніки. Коли астронавт ЄКА Тім Пік (Tim Peake) спробував розстібнути сумку, Скотт вирвався на волю і вдоста поганяв британця по станції. Часом напруга на борту сягає високого градуса: дається взнаки і складність місії, і тривале перебування в закритому просторі, тому деколи навіть у такій серйозній організації, як наша, персонал поводиться як у дитячому садочку. І ми з Франческою не виняток.

* * *

Ми рознервували полковника. Вескотт не на жарт образився через наші вчорашні капості. Формально їх влаштувала дорога Франческа за моїм потуранням і не без участі Еліс, якої ми до вчорашнього ранку боялись, як вогню.

Виявилося, що начальниця відділу персоналу не така страшна, як ми гадали. Хоч і злегка дивакувата. Еліс сама виховує сина-підлітка, має науковий ступінь із психології і гасає на мотоциклі.

Після вчорашнього розіграшу, коли зляканий, роздратований і злий полковник пішов у свій кабінет, гримнувши дверима, Еліс поправила середнім пальцем окуляри й сказала:

— Зевс незадоволений!

— А чому? — обережно пискнула Франческа з-за моєї спини. — Що ми такого зробили? Подумаєш, пожартували трохи…

— Не знаю, як щодо «трохи», але половину бази на ноги ми підняли, це точно!

На другий день полковник був чорніший за чорну хмару. Через недавній теракт у Нью-Йорку бази Національної гвардії по всій країні мусили підготуватися до можливого патрулювання місць великого скупчення людей. Принаймні про це йшлося вчора на екстреній нараді Міноборони, куди терміново викликали й Вескотта.

— Така ситуація, хлопці й дівчата! — зранку звернувся Вескотт до солдатів, офіцерів і цивільних. — Ми маємо бути готові до режиму цілодобового патрулювання. Не можна допустити, щоб покидьки знов убивали безневинних людей. Відсьогодні наказую всім після служби залишатися в уніформі й проявляти постійну пильність. Хто має дозвіл на носіння зброї — носіть її весь час! До особливого розпорядження. Усе це серйозно. Покидьки не так далеко, як ви собі думаєте. Кожен із вас, хто носить форму і зброю, має бути готовий стати на захист країни негайно. Будь-якої миті ви можете опинитися віч-на-віч із терористом. І не мені вам розповідати, що ви повинні робити в такому випадку. Думаю, всі пам’ятають слова присяги. А тепер — розійдись!

Я теж було хотів «розійтись», але полковник, догнавши мене, сказав:

— Будь такий ласкавий, Андрію, зайди до мене!

«Андрію» і «будь такий ласкавий», сказані серйозним тоном, нічого доброго не обіцяли.

— Хочеш, я піду з тобою? — запропонувала Франческа.

— Ні, ragazza mia, це моя битва. Але дякую! Прикрий мене, будь ласка, в командному центрі, поки я вернуся.

— Не переживай, Джорджіо, я все зроблю, як слід!

Вескотт височів над столом, як пік Деналі над Аляскою в похмуру погоду. Здавалося, він сильно схуд.

— Заходь, Джорджіо!

Я видихнув. «Джорджіо». Не «Андрій». Отже, ще не все так погано!

— Слухаю вас, сер!

Вескотт помовчав секунд десять, ніби збираючись із думками, і раптом спитав:

— Що у вас там, у колективі? — і подивився на мене з-під лоба.

— А що в нас? У нас усе в порядку. Якби ви частіше нас відвідували, сер, ви були б у курсі.

Вескотт зітхнув.

— Воно то так, але останнім часом стільки справ… То одне, то друге. Відрядження, експедиції… Твоя правда, треба заходити. Але те, що ви вчора утнули…

— А що ми такого «утнули»? Ну пошуміли трохи. Буває. Зате подружилися з Еліс!

— Та ну!

— Учора під час перерви були в неї, сер. Не така вона й страшна тітка!

Вескотт усміхнувся.

— Я вчора був на прямому зв’язку з владою нашого штату, коли ви там заварили кашу. Еліс так горлала, що в Капітолії було чути. Я все перервав і вилетів із кабінету. Потім довелося довго пояснювати, чому я зірвав нараду! — очі в полковника запалали недобрим жовтим вогнем.

— Прийміть мої особисті й глибокі вибачення, сер!

— Не спіши. Твоя провина полягає в тому…

— Пробачте — моя провина? — я відчув, що починаю злитися.

— Ти командир підрозділу, офіцер Васильєв! Твій підрозділ учора вийшов із-під контролю!

— Якби мій підрозділ «вийшов із-під контролю», сер, то ми б завалили кілька супутників і в’їхали б вантажівкою у МКС! Те, що було вчора, не стосується професійної діяльності мого підрозділу. Я відповідаю за якість роботи, а за дисципліну в нас відповідає старший офіцер Баррел, оскільки він наш командор. Але і йому тут, я вважаю, нема чим дорікнути!

— Ото треба тобі зараз кип’ятитись і пінитися, наче кухоль із пивом! — поморщився Вескотт. — Чого ти бурчиш, як старий Ренді! Що я такого сказав?

— Ви мене звинуватили в тому, що я не справляюсь зі своїм підрозділом.

— Ні в чому я тебе не звинувачую, кадете!

«А, хрін із ним! — подумав я. — Хоче називати мене кадетом, нехай називає, що від того зміниться?»

Після невеличкої паузи полковник обережно спитав:

— Слухай, каде… Джорджіо. А ти можеш якось вплинути на свою напарницю?.. Ти ж для неї авторитет, вона тебе слухається.

— Вона? Мене? Чого б то? Ви ж і без мене знаєте, що Франческа… особлива. Вона відрізняється від людей із… гм… від людей зі «стандартною» поведінкою. До неї потрібен підхід!

— Ну от і підійди!

— Сер. Ні. Якщо ви хилите до того, що Франчесці потрібно менше бешкетувати й бути серйознішою, то це нісенітниці. Не буде такого. Вона така, яка є, ми її таку любимо і змінювати її не збираємося. До того ж їй уже двадцять п’ять років. Це доросла людина. Ось ви можете впливати на Меґан?

Полковник якось зіщулився, ще більше зсутулився, від чого постарішав років на десять. Здавалося, він ось-ось розридається.

— Не можу. Вона пішла з дому.

У полковника дві дочки. Старша, двадцятилітня Меґан, — серйозна зеленоока красуня з коротким волоссям кольору стиглої пшениці. А Венді шістнадцять, у неї товста й довга русява коса,