Книги Якова - Ольга Токарчук
Бувало, що й раніше, коли я працював із ребе Мордке, у мене виникало це важке й тривожне відчуття, але цього разу воно було таким достеменним, що мене охопив ляк, як у дитинстві. Мене наче хтось кинув у в’язницю, в темний льох, де я от-от задихнуся.
Я встав тремтячи, підклав дров у піч, вийняв книги, отримані від ребе Мордке, і, пригадуючи його науки, взявся в’язати докупи літери й медитувати над ними так, як учив мене майстер. Сподівався, що таким чином удасться відігнати страх. Так я просидів цілу ніч, а вранці зайнявся своїми звичайними справами. Наступної ночі робив те саме — до третьої ранку. Лею тривожила моя поведінка, вона вивільнялася з обіймів сплячого синочка, вставала й спостерігала з-за плеча за моїми заняттями. На її обличчі читався осуд, але це мене не зупиняло. Лея була дуже побожною, не визнавала жодної кабали, недовірливо ставилася й до сабатіанських обрядів.
Тієї третьої дивної ночі я вже був такий втомлений, що після опівночі задрімав із пером у руці та папером на колінах. Коли прокинувся, свічка вже догоряла, і я встав, аби взяти нову. Але з подивом помітив, що довкола ясно, хоч пломінь уже згас! І тоді усвідомив, що світло йде з мене, що то я — джерело сяйва, яке заповнює кімнату. І мовив я вголос: «Не вірю в таке». Але світло не згасало. Тоді я запитав: «Як таке можливо?» — але жодної відповіді, ясна річ, не було. Я вдарив себе по обличчю, вщипнув за щоку, але нічого не змінилося. Сидів так до ранку, втомлений, з порожньою головою й опущеними руками й світив. Аж на світанку сяйво почало пригасати і врешті-решт зникло.
Тієї ночі я побачив світ геть інакшим, ніж завжди: він був освітлений сіруватим сонцем, крихітний, хирлявий, марний. У кожному закамарку, в кожній шпарині роїлася темрява. Тим світом прокочувалися війни та моровиці, розливалися ріки, тремтіла земля. Кожна людина здавалася такою беззахисною й крихкою, як війка, як квітковий пилок. І усвідомив я, що життя людське складається зі страждання і воно — субстанція світу. Все кричало від болю. А потім побачив я майбутнє: світ змінювався, ліси зникали, і на їхньому місці виростали міста. Відбувалися й інші речі, мені незрозумілі. Але й там не було надії, і траплялося таке, чого я навіть не міг збагнути, бо воно перевершувало мій розум. Мене це все виснажило так, що я з гуркотом зсунувся на підлогу і, здається, саме тієї миті побачив, де пролягає шлях до спасіння. Відтак примчала моя дружина й почала волати про допомогу.
Про мандрівку з Мордехаєм до Смирни в пошуках причини сну про козячі бібки
Мій вчитель Мордехай, здавалося, знав про все. Через кілька днів він зненацька з’явився в Буську. Його, мовляв, туди привів дивний сон. Снилось йому, що під синагогою у Львові бачить він біблійного Якова, який роздає людям козячі бібки. Більшість, отримавши їх, обурюється або ж голосно регоче, але ті, що прийняли дар із вдячністю й шанобливо його ковтнули, починають світити зсередини, як ліхтарі. Мордехай у власному сні сам простягнув руку по дар.
Коли я, втішений його приїздом, розповідав йому про свої пригоди зі світлом, у його очах зблиснули гордість і ніжність. «Ти лише на самому початку шляху. Простуй ним далі й побачиш, що довколишній світ близиться до свого кінця, тому він і здається тобі штучним. Адже бачиш ти не світло ззовні, оманливе й даремне, а внутрішнє, правдиве, що походить із розсіяних іскор Бога, що їх збере докупи Месія».
Мордехай вирішив, що я обраний для його місії.
«Месія вже йде, — сказав він мені, нахилившись до мого вуха так, що його вуста торкнулися вушної раковини. — Він у Смирні».
Тоді я не зрозумів, що він мав на увазі, але знав, що Шабтай — хай буде благословенним його ім’я — народився у Смирні, тож одразу про нього подумав, хоч він давно вже спочив у Бозі. Мордехай запропонував, аби ми разом рушили на південь, поєднуючи торговельні справи й пізнання істини.
Григорій Нікорович, вірменин, торгував турецькими товарами у Львові — привозив із Туреччини товар, переважно пояси, але продавав також килими, турецький бальзам і холодну зброю. Сам оселився в Стамбулі й звідти вів справи. Час від часу його каравани з цінним товаром вирушали на північ і поверталися на південь. Приєднатися до них міг кожен — байдуже, християнин чи ні, аби лиш був порядним чоловіком і мав гроші, щоб оплатити провідника й озброєну охорону. З Польщі можна було захопити товар: віск, лій чи мед, часом бурштин, хоч він і не продавався вже так добре, як колись; треба було мати з чого жити дорогою, а на місці вкласти зароблені гроші в товар, аби з подорожі був хоч якийсь зиск.
Я позичив невелику суму, Мордехай доклав до неї дещо зі своїх заощаджень. Разом у нас вийшов скромний капітал, з яким ми й рушили в дорогу. Була весна 1749 року.
Мордехай бен Еліяху Марґаліт, ребе Мордке, був на той час уже зрілим чоловіком. Безмежно терплячий, він ніколи не квапився, і я не знав нікого, в кому було б більше зичливості й великодушності. Часто я слугував йому живими окулярами, бо він уже недобачав дрібних літер. Слухав уважно, а пам’ять у нього була така добра, що він міг усе повторити без найменшої помилки. Був він чоловіком усе ще витривалим і сильним — іноді я більше вередував у мандрівці, ніж він. До каравану приєднувалися всі, хто хотів дістатися Туреччини і щасливо повернутися додому: вірмени й поляки, волохи й турки, що верталися з Польщі, часто навіть євреї з Німеччини. Всі вони врешті-решт розбрідалися, куди їм треба, а натомість з’являлися інші.
Дорога вела зі Львова до Чернівців, далі берегом Пруту на Ясси, і нарешті — до Бухареста, де караван на певний час зупинився. Там ми вирішили відколотися від решти і неквапом рушити шляхом, яким кликав нас Бог.
Під час зупинок ребе Мордке додавав до нашого тютюну дрібку живиці, через що наші думки здіймалися високо й сягали далеко і все здавалося сповненим глибокого сенсу, прихованих значень. Я стояв нерухомо, ледь піднявши руки. В такій позі міг лишатися годинами, охоплений німим захватом. Найменший порух голови відкривав великі таємниці. Кожна травинка була частиною складної системи значень, невід’ємною ланкою велетенського ланцюга світу, збудованого мудро і ретельно, — ще й так, що
