Книги Якова - Ольга Токарчук
Вдень ми блукали вуличками міст, крізь які проїжджали, дряпалися вгору сходами, розглядали виставлені на продаж товари. Придивлялися до молодих дівчат і хлопців, але не заради власної приємності, а тому, що були сватами, які поєднували пари. Наприклад, ми розповідали в Нікополі, що в Русе є один парубок, симпатичний і вчений, на ім’я, скажімо, Шломо і батьки шукають йому дружину, добру і з посагом. А в Крайові казали, що в Бухаресті є дівчина, приязна й мила, з родини не надто заможної, зате така красива, що сліпить очі, — це Capa, донька Абрама, який торгує худобою. Так ми носили свої звістки з місця на місце, як мурашки носять листки й билинки, аж поки не збудують із них мурашник. Якщо все вдало складалося, нас запрошували на весілля і платили за сватання, а до того ж годували й поїли. У микві[60] ми завжди занурювалися сімдесят два рази — стільки, скільки літер в імені Бога. Могли собі дозволити сік із граната, який вичавлювали на наших очах, шашлик із баранини та некепське вино. Планували великі ґешефти, які дарували б нашим родинам достаток, а нам дозволили б заглибитися у вивчення книг.
Ми спали з кіньми у стайнях, на землі чи соломі, а коли огорнуло нас тепле й духмяне повітря Півдня, спочивали на берегах рік під деревами, у мовчазному товаристві в’ючних тварин, міцно стискаючи поли наших балахонів, куди ми зашили всі коштовні речі. Нудотно-солодкавий запах брудної води, мулу і мертвих риб небавом починав нам навіть подобатись. Мордехай твердив, переконуючи себе й мене, що то справжній запах світу. Вечорами ми бесідували впівголоса. Зрослися ми так, що досить було комусь із нас мовити слово, як інший вже знав, що буде далі. Ребе Мордке оповідав про Шабтая й складні стежки, якими йде до нас спасіння, а я просторікував про Бешта, вірячи, що мудрість цих двох мужів можна якось поєднати. Дарма. І перш ніж я став перед вибором, ми бесідували ночами, доводячи один одному свою правоту. Я казав, що Бешт визнавав у Шабтаї іскру святості, але додавав: її швидко перехопив Самаель[61], а разом із нею й самого Шабтая. Ребе Мордке махав руками, ніби відганяючи від себе ці страшні слова. І я розповів те, що чув сам у Бешта з чиїхось вуст: буцімто прийшов якось до Бешта Шабтай і попросив, аби той його зцілив, адже сам відчував, що є великим і недостойним грішником. Таке зцілення, себто тіккун[62], полягало в тому, що святий крок за кроком єднався з душею грішника, проходячи через усі три іпостасі душі. Спочатку нефеш святого, себто його тваринна душа, сполучався з нефешем грішника, потім — якщо це вдавалося — руах святого, себто його почуття й воля, єднався з руахом грішника, і нарешті нешама святого — божиста іскра, яку ми носимо в собі, — зливалася з нешамою грішника. І поки це відбувалося, Бешт відчув, скільки гріха й темряви є в людині, званій Шабтаєм, і відштовхнув його від себе, аж той скотився на саме дно шеолу[63].
Ребе Мордке не любив цієї історії. «Твій Бешт нічого не зрозумів. Найважливіше написано в Ісаї». Я кивав, чуючи ці слова, бо знав той знаменитий рядок з Книги Ісаї, 53:9, де мовиться, що гріб Месії буде серед безбожників[64]. Що Месія має вийти із самих низів, грішний і смертний. І ще одне речення негайно спадало на думку ребе Мордке, з шістдесятого тіккуна Тіккунеї га-Зогар: «Месія буде всередині добрим, та одіж його буде злою». Він пояснював, що це — якраз про Шабтая Цві, який під примусом султана відступив від юдейської віри і перейшов у іслам. І отак курячи, спостерігаючи за людьми і дискутуючи, ми дійшли аж до Смирни, а там гарячими ночами я вбирав у себе химерне й таємне знання про те, що самою лише молитвою й медитацією неможливо врятувати світ, хоч багато хто й намагався. Завдання Месії — страшне. Він — худобина, призначена на заріз. Мусить зійти на саме дно царства мушель, у найглибшу пітьму і викресати з неї святі іскри. Мусить спуститися в безодню зла й знищити її зсередини. Мусить увійти туди, наче свій, як грішник, не викликаючи підозр серед сил зла, і стати порохом, що висадить у повітря лиховісну фортецю.
Я був тоді дуже молодим, і хоч знав про страждання та біль, на які вже достатньо надивився, все ж наївно вважав світ добрим і людяним. Радів прохолодним свіжим ранкам і всім речам, які мав зробити. Радів яскравим барвам базарів, на яких ми продавали наш нехитрий крам. Радів красі жінок, чорним безодням їхніх очей, повікам, підведеним чорною лінією, радів витонченості хлопців, їхнім тонким, гнучким тілам. Так, від усього цього мені паморочилося в голові. Радів фінікам, що сушилися на сонці, їхній солодкості, зворушливим зморшкам бірюзи, усім кольорам веселки, викладеної з приправ на прилавках.
«Не дозволь тій позлітці обдурити тебе, пошкрябай її нігтем, глянь, що там під нею», — казав ребе Мордке й тягнув мене у брудні подвір’я, де був зовсім інший світ. Хворі, вкриті виразками старі, що жебрали біля базарів; чоловіки-повії, геть знищені гашишем; вбогі перехняблені мазанки в передмістях; зграї паршивих псів, що копирсались на смітниках, серед тіл своїх померлих від голоду товаришів. То був світ безглуздої жорстокості й зла, в якому все котилося до власної загибелі, до розпаду й смерті.
«Світ аж ніяк не створений добрим Богом, — сказав мені якось ребе Мордке, коли вирішив, що я вже достатньо побачив. — Бог створив це все випадково і віддалився. Оце і є велика таємниця. Месія прийде тихо, коли світ зануриться в найгустіший морок, найжахливіші злидні, зло та страждання. Його братимуть за злочинця, так провіщали пророки».
Того вечора край величезного сміттєвого звалища за містом ребе Мордке вийняв зі своєї торби рукопис, про всяк випадок обшитий грубим непримітним сукном, аби ніхто на нього не ласився. Я знав, що то за книга, але Мордехай жодного разу не запропонував її до спільного читання, а я не наважувався просити, хоч аж згоряв від цікавості. Знав, що ще не час. І ось звершилося. Я відчув урочистість тієї миті; по спині в мене пробігли мурашки, волосся на голові моїй заворушилося, коли я з книгою в руках ввійшов у коло світла. Гамуючи хвилювання, почав читати вголос.
То був трактат «Ва-Аво га-Йом ель га-Аїн» — «І
