Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

P. S. Ті, хто подумають, що в нас «протік дах» і ми перетворили рутинну операцію на виставу, не судіть нас строго. Ми справді багато пережили зі Щасливчиком. Цей примхливий супутник навчив нас діяти нестандартно і постійно знаходити якісь нові рішення.

Ми справді панькалися з ним, як із малою дитиною. Без нього буде сумно. А про інженерів, котрі провели з ним десять і більше років, я взагалі мовчу. Ось кому зараз погано й гірко.

Команда Cassini теж плакала, коли зонд увійшов у атмосферу Сатурна 15 вересня 2017 року. І тепер я розумію чому.

Цінуйте й бережіть одне одного.

* * *

Дитячі мрії бувають дуже несподівані. А ще вони можуть завести у велику халепу.

Начальник охорони, сержант Маковскі, широко всміхаючись, підштовхнув до полковника двох хлопчаків років десяти-дванадцяти на вигляд.

— Хто такі? — добродушно спитав Вескотт.

— Сер, порушники, сер!

«Порушники», опустивши голови, трагічно мовчали. Ми всі з цікавістю дивилися на «порушників» — за всю історію авіабази це перше порушення периметру людиною. Індик-порушник був, пес-порушник був[20], а ось людини-порушника ще не було.

З такого приводу вся наша зграйка зібралася в кабінеті командира — добре, що наш кабінет якраз навпроти.

А сталося от що: рано-вранці, коли персонал бази після церемонії підняття прапора розійшовся по робочих місцях, із кузова одного пікапа на стоянці відкинувся брезентовий верх і вилізли дві фігури.

Оглядаючись, фігури крадькома пересувалися по краю стоянки в напрямку аеродрому. Солдат, що спостерігав за моніторами, відразу оголосив тривогу, Маковскі поперхнувся і розлив на себе каву, а патруль, завищавши шинами «Гаммера», виїхав на затримання.

— Сер, ми їх п’ятнадцять хвилин ловили, сер! — пожалівся Маковскі, сумно оглядаючи мокру пляму на штанях у цікавому місці. — Одного так і не зловили!

— Але ж переді мною обидва! — здивувався полковник.

— Сер, одного ми зловили, а другий втік за межі бази через головний шлагбаум! Потім, щоправда, сам вернувся, сер! — доповів, широко усміхаючись, Маковскі.

— Як вас звати, засранці? — лагідно спитав полковник.

— Ми не засранці! — огризнувся старший. — Я Гаррі!

— Я Гаурав… — ледь чутно промимрив другий.

— Диверсійно-розвідувальна група «Джі-Джі»! — сказав Вескотт і заіржав. Суперінтендант Сара МакКарті, яка стояла поряд, докірливо подивилася на нього.

Насміявшись, полковник спитав:

— Хто старший?

— Я, сер! — відповів Гаррі.

— Повне ім’я?

— Гаррі Вільям Паттерсон, сер!

— Ти втік від сержанта Маковскі?

— Я, сер!

— Чого вернувся?

— Так Гаурава сцапали! Я й вернувся!

— Не покинув побратима?

— Сер, він ще й відбити його намагався, сер! — сказав Маковскі.

Диверсійно-розвідувальна група «Джі-Джі» понуро мовчала.

— Чию машину вони використали?

— Сер, пікап спеціаліста Бжрв… Бжвр…ржврінзззскі!

— Бжезінські! — легко й без найменшого акценту вимовив Вескотт. — Бжезінські, Маковскі! Хто-хто, а ви повинні знати це прізвище!

Сержант густо почервонів.

— Запросіть Бжезінські!

Спеціаліст Майкл Бжезінські з контрольно-диспетчерської вежі зайшов у кабінет і став по стійці «струнко».

— Ви знайомі з цими джентльменами? — якось дуже скоро «засранці» в полковника перетворились на «джентльменів».

— Сер, так, сер! Це сусідські хлопці, сер!

— Використали, значить, сусіда? — грізно спитав полковник.

— Не його, а його машину! — сказав Гаррі. — У нас сьогодні немає школи, тож ми зранку залізли в пікап і зачаїлися.

— А батьки?

— Батьки сьогодні поїхали на роботу з самого ранку, з нами сидів мій брат, у нього теж школи немає…

— Це ж коли ви залізли в той пікап?

— Ще темно було…

— Замість того, щоб спати собі в ліжках, вас потягло на пригоди!

— Ми ще з вечора домовилися, — сказав Гаррі.

— Ось ти про товариша свого подумав, а про брата ні! А він, мабуть, місця собі не знаходить.

Гаррі засопів. Тримався він спокійно, хоч видно було, що малий наляканий. Його товариш також добряче злякався і от‑от був готовий заплакати. Полковник з усієї сили намагався видавати себе за командира, а не за Санта-Клауса.

— І якого ж ви біса притягли свої сраки на мою базу? — спитав Вескотт у «порушників».

— Сер, це діти, сер! — нарешті втрутилася Сара. Їй єдиній з військовиків дозволялося безкарно робити полковникові зауваження.

— І що? — не зрозумів Вескотт.

— Сер, ви лаєтесь, як військовий, сер!

— Ну а що? — щиро обурився командир, пропустивши повз вуха «військового». — Ну то й що, що діти?! У них що, сраки немає?! Є діти, є і срака!

Сара закотила очі. Маковскі гигикнув. Старший офіцер Баррел знову рохнув у свої густі вуса. «Порушники» тупцяли на одному місці, похиливши голови — одну руду, другу чорну.

— На літаки хотіли подивитися… — ледь чутно, але твердо сказав рудий Гаррі. — Ми хочемо стати пілотами!

Чорнявий Гаурав запхинькав. Гаррі штурхнув його ліктем у бік.

— А ти знаєш, які тут у мене літаки? — спитав Вескотт. Очі його полагіднішали.

— «Геркулеси»… — прошепотів Гаурав.

— Правильно! Хочете всередину?

Хлопці одразу підняли голови й недовірливо подивилися на полковника.

— Ну?

— Меее… — пробекали-промекали обидва.

— Е ні, так діла не буде. Маковскі!

— Sir, yes, sir!

— Навчіть їх відповідати!

Маковскі присів перед хлопчиками і щось їм пошепки пояснив. Потім устав і відійшов назад.

— Ну?

— Sir, yes, sir! — гаркнули хлопці так, що у полковника на столі заторохтіли олівці в стакані.

Вескотт повернувся:

— Саро, нагодуйте хлопців і проведіть їх до лейтенанта Маршалла, хай відведе їх до третього ангару, там якраз Бенсон вернувся, хай покаже їм пташку. Там іще Волш із «Дельтою» — гелікоптер їм теж покажіть. Але перед тим виклич батьків, хай приїдуть по цих, гм… юних джентльменів!

* * *

До нас доволі часто приводять дітей. І якось привели групу школярів із high school (старшокласники-математики). За півгодини до обіду.

Компашка така кольорова — парочка якихось готів (дівчата у чорному, з чорним макіяжем, чорними нігтями й чорними нашийниками у заклепках), popular girlzzz (фіфочки у коротких топах, у легінсах без спідниць і в австралійських капцях UGG), двоє величезних хлопців у спортивних куртках — класичні bully boyzzz — хулігани й розбишаки, зо два ботани (куди ж без них), дівчинка «сіра мишка», афроамериканські дівчатка з офігенними кісками і навіть чувак із п’ятдесятих із зачіскою, як у Елвіса. Словом, ніби їх таких дібрали спеціально.

Ми з Франческою завели їх у командний центр, увімкнули апаратуру, розповіли-показали у двох словах. Компашка слухала мовчки, жувала жуйки, дула бульки, колупалася в носах і взагалі демонструвала величезну зацікавленість усім, що відбувається навколо. А тут якраз ланч. Ми, значить, уже думками на обіді, Франческа швидко вимикає станції, і я запитую:

— Any questions or concerns, guys?   [21]

Це таке абсолютно прохідне запитання, яке я поставив більше заради проформи, і взагалі для того, щоб дотриматися формальності.

Чорт. Як я жорстоко помилявся!

Діти раптом із різнокольорової компашки перетворилися на єдиний організм, такого собі голодного математичного монстра, який терзав і рвав на шматки нас із напарницею майже дві години. Який, у біса, ланч? Ми насилу встигали відповідати на запитання, що на 90 % стосувалися деталей процедури корекції траєкторій супутників, їхньої axis-орієнтації та різних математичних тонкощів процесу. Ви бачили коли-небудь у кіно, як натовп журналістів рве на клапті фігурантів, які виходять із залу Верховного Суду США? Чесно, то були просто дитячі забавки.

А це була жага до знань у чистому