Щиголь - Донна Тартт

— Хто?

— Сашин китайчик. — Борис підійшов до міні-бару, повернувся з коркотягом і двома склянками. — Його не було в будинку, коли прийшли копи, на його щастя. І якщо він розумний (а він розумний), то він не повернеться. — Він схрестив два пальці. — Знайде собі іншого багатія, який його утримуватиме. Цим він заробляє. Хороша робота, якщо зможеш її знайти. У всякому разі, — він укусив себе за губу, витягуючи корок, чпок! — мені прикро, що я сам до такого не додумався, ще кілька років тому! Зробити один великий обмін! Законний! Офіційний! Замість стільки років грати в перекидання м’ячем. Туди-сюди, — він помахав коркотягом, тік-так, — туди-сюди. Лише нерви псуєш. Стільки часу, стільки головного болю, тоді як легкі урядові гроші лежали просто під носом! Я тобі скажу, — він підійшов до мене й налив червоного вина в мою склянку, — у деякому розумінні, Горст радий не менше, ніж ти, що так усе закінчилося. Він любить косити долари, як і будь-хто, але йому також властиве почуття провини, він плекає ідеї про громадське добро, культурну спадщину, ля-ля-ля!

— Я не розумію, яким чином Горст причетний до цього.

— Я теж не розумію, і ми про це ніколи не довідаємося, — твердо сказав Борис. — Зараз у нас із ним стосунки обережні й чемні. Звичайно ж, — він нетерпляче хильнув свого вина, — звичайно ж, я сердитий на Горста і, можливо, тепер трохи не довіряю йому, як довіряв раніше, а може, й зовсім не довіряю. Але Горст запевняє, що він ніколи не послав би Мартіна, якби знав, що це ми. І, можливо, каже правду. «Ніколи, Борисе, ніколи я б так не вчинив». Звідки я можу знати? Якщо бути цілком відвертим — лише між нами — я думаю, він так каже, аби врятувати свою репутацію. Бо оскільки його намір із Мартіном та Фріцом зазнав краху, що він міг іще зробити, крім як елегантно відступити? Сказати, що він нічого не знав. Я теж напевне нічого не знаю, ти це май на увазі, — сказав він. — Це тільки моя теорія. А Горст наполягає на своєму.

— На чому саме?

— Горст стверджує, — зітхнув Борис, — Горст стверджує: він не знав, що Саша поцупив картину, аж доки ми самі її не захопили й Саша зателефонував йому, така от несподіванка, й попросив Горста повернути її. Мартін був у місті суто випадково — приїхав із Лос-Анджелеса на свята. Серед нариків Амстердам страшенно популярне місто на Різдво. І знаєш, у цій частині, — він потер собі очі, — я переконаний, що Горст каже правду. Що дзвінок від Саші був для нього сюрпризом. Що Саша здався на ласку Горста. Розмовляти не було часу. Треба було діяти швидко. Звідки Горст міг знати, що картину захопили ми? Саша навіть не був в Амстердамі — він почув про все від китайчика, який німецькою розмовляє дуже кепсько, — а Горст узагалі почув про це вже з третього голосу. Якщо так подивитися, то тут усе сходиться. Тобто… — Він стенув плечима.

— Про що ти?

— Розумієш, Горст точно не знав, що картина в Амстердамі, не знав він і що Саша намагається одержати за неї викуп, доки Саша не запанікував і зателефонував йому, коли ми картину забрали. Щодо цього я не маю підстав сумніватися. Але хіба Горст і Саша не змовилися, щоб поцупити картину й перевезти її до Франкфурта, коли оборудка в Маямі провалилася? Цілком можливо. Горсту дуже й дуже подобалася ця картина. Дуже подобалася. Я тобі казав, що він упізнав її відразу, як тільки побачив, умить назвав ім’я художника й усе інше?

— Це одна з найбільш знаменитих картин у світі.

— Зрештою, — Борис стенув плечима, — як я вже тобі сказав, він чоловік освічений. Виріс поруч із красою. Проте Горст не знає, що це я здав необхідні дані. Якби довідався, то навряд чи дуже зрадів би. А проте, — він голосно засміявся, — чи Горсту спала б коли-небудь така думка? Малоймовірно. Весь цей час винагорода лежала в нього під ногами. Доступна й законна. Сяючи в нього перед очима, наче сонце! Щодо мене, то я ніколи б про це не подумав — аж дотепер. Світ щасливий і радісний! Віднайдено втрачені шедеври. Антон — герой дня, його всюди фотографують, він дає інтерв’ю для «Sky News». Учора ввечері він давав прес-конференцію, і йому аплодували стоячи. Усі ним захоплюються — як захоплювалися тим чоловіком, який посадив літак на річку кілька років тому й усіх урятував, пам’ятаєш? Але як на мене, то люди аплодують не Антонові, а тобі.

Я хотів би сказати Борисові так багато, але не міг сказати нічого. Та вдячність, яку я почував до нього, була якоюсь дуже абстрактною. Можливо, — думав я, залізши рукою в сумку, витягши пачку грошей і дивлячись на них, — можливо, щастя, як і нещастя, потребує певного часу, щоб поринути в нього. Спочатку ти нічого не відчуваєш. Відчуття приходить пізніше.

— Чудово, правда? — сказав Борис, який відчув явну полегкість, побачивши, що я прийшов до тями. — Ти щасливий?

— Борисе, ти повинен забрати половину грошей собі.

— Повір мені, я про себе подбав. Я тепер маю достатньо грошей, щоб ледарювати й не робити нічого протягом певного часу. Хто знає, може, я відкрию бар у тому ж таки Стокгольмі. А може, й ні. Трохи нудно мені від усього цього. Але ти — усе це твоє. І буде ще більше. Пам’ятаєш, твій батько дав нам по п’ятсот баксів кожному? Кинув нам, як пір’їнку. Який то був великий і шляхетний жест! А що означав він для мене? Майже завжди голодного? Сумного й самотнього? Ні цента за душею. Для мене то було справжнє багатство. Стільки грошей я ніколи не бачив. А ти, — його ніс почервонів; я думав, він зараз чхне, — завжди пристойний і добрий, ти ділився зі мною всім, що мав, а я — що я тобі зробив?

— Облиш, Борисе, — сказав я. Я почувався ніяково.

— Я тебе обікрав — ось що я зробив, — п’яні іскри миготіли в його очах. — Забрав у тебе те, що було тобі найдорожче. І як я міг поставитися до тебе так погано, коли завжди зичив тобі тільки добра?

— Припини, Борисе. Ні, справді, припини, — сказав я, побачивши, що він плаче.

— Що я можу