Щиголь - Донна Тартт

— Мій паспорт у тебе?

— Так, він у мене. О, та тут є чудове вино! І прекрасні пляшечки «Абсолюту».

— Де він?

— А!.. — Він стрибком повернувся до столу, тримаючи під пахвою пляшку червоного вина — три маленькі пляшечки горілки він засунув у відерце з льодом. — Ось, тримай! — Діставши паспорт із кишені, він недбало кинув його на стіл. — А зараз, — сказав він, сівши, — новий тост?

Я застигло сидів на краєчку ліжка з тарілкою недоїденої їжі на колінах. Мій паспорт.

Після тривалої мовчанки Борис потягся через стіл і стукнув по моєму бокалу з шампанським кінчиком середнього пальця — звук у нього вийшов такий дзвінкий, ніби він ударив ложкою по порожньому келихові з-під вина.

— Чи не приділите ви мені крихту уваги? — іронічно запитав він.

— Що?

— Тост? — Він посунув свою склянку до мене.

Я потер лоба долонею.

— А що ти пропонуєш?

— Га?

— Тост за що?

— За Різдво? За благодать Божу? Згодиться?

Мовчанка між нами, хоч і не була ворожою, набувала дедалі більш різкого й непримиренного тону. Нарешті Борис відкинувся назад на стільці й, кивнувши на мою склянку, сказав:

— Пробач, що я про це кажу, але, може, ти нарешті перестанеш свердлити мене поглядом, і тоді ми…

— Можливо, я коли-небудь усе зрозумію.

— Ти про що?

— Я думаю, мені ще доведеться розкласти все по поличках у своїй свідомості. Одну частину інформації залишити тут, іншу покласти туди. Дві різні купки. А може, буде ще й третя.

— Поттере, Поттере, Поттере… — Він приязно, напівіронічно нахилився вперед. — Ти тупак. Тобі не властиве ані почуття вдячності, ані краси.

— «Не властиве почуття вдячності?» Либонь, за це я й вип’ю.

— Ти хіба не пам’ятаєш, як щасливо ми колись святкували Різдво? Ти вважаєш, що щасливі дні минули? І ніколи не повернуться? А пам’ятаєш свого батька, — широкий жест, — за ресторанним столом? Наше свято й нашу радість? Наше щасливе святкування? Невже ти не зберігаєш цю пам’ять у своєму серці?

— Заради Бога…

— Поттере, — він шумно втягнув у себе повітря, — ну ти фрукт. Ти гірший за бабу. «Швидше, швидше». «Ну все, ходімо». Ти що, мої есемески не читав?

— Про що ти?

Борис, який саме потягся до свого бокала, зупинився. Він швидко поглянув на підлогу, і я раптом звернув увагу на те, що внизу, біля його стільця, лежить сумка.

Борис насмішкувато прикусив свій великий палець.

— Ну ж бо, поглянь.

Його слова зависли над недоїденим сніданком. Наші викривлені віддзеркалення відбилися в опуклій кришці срібного тареля.

Я підняв сумку й стояв; і його усмішка зів’яла, коли я рушив до дверей.

— Зачекай, — сказав він.

— Чого мені чекати?

— Ти не хочеш її відкрити?

— Знаєш… — Я знав себе надто добре й розумів, що чекати не варто; я не міг дозволити, щоб одне й те саме сталося двічі…

— Що ти робиш? Куди йдеш?

— Я віднесу цю сумку вниз. Щоб вони поклали її в сейф.

Я навіть не знав, чи вони мають сейф, знав тільки, що не хочу тримати картину біля себе — вона буде в більшій безпеці поруч із чужинцями, у гардеробі, де завгодно. Я також мав намір зателефонувати в поліцію, як тільки Борис піде, але не раніше; не хотілося втягувати Бориса в цю історію.

— Ти навіть її не відкрив! Ти не знаєш, що там у ній!

— Узято до уваги.

— Що це, в біса, означає?

— Можливо, мені й не треба знати, що там у ній.

— Справді? А може, треба? Це не те, що ти подумав, — докинув Борис дещо самовдоволено.

— Не те?

— Ні.

— Звідки ти знаєш, що я подумав?

— Звичайно, я знаю, що ти подумав! І ти помиляєшся! Пробач мені, але, — він підняв догори руки, — це щось набагато краще.

— Краще, аніж…

— Так.

— А що взагалі може бути краще?

— А воно є. У багато, багато разів. Ти просто повинен повірити мені. Відкрий і подивись, — сказав він, коротко кивнувши.

— Що ж це таке? — запитав я після тридцяти приголомшених секунд, піднявши одну цеглину сотенних доларів, потім ще одну.

— Це ще не все, — сказав Борис, пошкрябавши потилицю. — Лише частина.

Я подивився на сумку, потім на нього.

— Частина чого?

— Ну, — посміхнувся він, — я подумав, що з готівкою моя поява буде ефектнішою.

Із сусідньої кімнати долинали приглушені комедійні голоси, виразні модуляції телевізійного сміху.

— Сюрприз мав бути для тебе приємнішим. Це ще не все, ти зрозумів? Із готівкою Сполучених Штатів тобі буде зручніше повернутися додому. Тут та сума, яку ти сюди привіз — трохи більше. Насправді вони ще не заплатили — гроші ще не надійшли на мій рахунок. Але незабаром, я сподіваюся, надійдуть.

— Вони? Хто тобі ще не заплатив? Що не заплатив?

— Ці гроші — мої. Мої особисті. З домашнього сейфа. Я заїздив до Антверпена, щоб узяти їх. Я подумав, що так буде краще — відкрити сумку тобі буде приємніше. Різдвяний ранок? Хо-хо-хо! Але ти одержиш іще багато.

Я обернув пачку грошей і подивився на неї з усіх боків. Перев’язана банківською стрічкою, наче щойно з «Сітібанку».

— «Дякую тобі, Борисе!» — «Та ну, дрібниці, — іронічно відповів він тепер своїм голосом. — Радий зробити це для тебе».

Пачки грошей. Невідомо звідки. У руках похрускують. Були в цьому якісь емоції або якась загадка, котрі до мене не доходили.

— Як я тобі сказав, тут лише частина. Два мільйони євро. А в доларах це значно більше. Отож — вітаю з Різдвом! Це тобі мій подарунок. Я можу відкрити на тебе рахунок у Швейцарії на решту цих грошей, зробити для тебе банківську книжку, і тоді… Ти чого! — вигукнув він, майже відскочивши від мене, коли я засунув пачки грошей у сумку, закрив її й посунув до нього.

— Ні! Це твої гроші! Мені їх не треба!

— Ти нічого не розумієш! Дозволь, я тобі поясню.

— Я сказав, що мені їх не треба.

— Поттере, — він згорнув руки й подивився на мене холодним поглядом, таким самим, яким дивився в барі у пшеків, — хтось інший на моєму місці зараз вийшов би, засміявшись, і більше ніколи не повернувся.

— Чому ж ти не вийдеш?

— Я… — Він роззирнувся по кімнаті, ніби шукав причину, чому не йде. — Я скажу тобі чому. В ім’я давніх часів. Хоч ти й ставишся до мене як до злочинця. І тому, що я хочу залагодити