Щиголь - Донна Тартт
— Я так не думаю.
— А я думаю.
— Ти, мабуть, єдиний так думаєш. І помиляєшся.
— Ні, ти подумай. Я толерантніший, аніж ти, — сказав Борис, підбадьорений перспективою суперечки, гучно всмоктавши в себе сльози. — Ксандра, твій батько… ти завжди уявляв їх злими й поганими. І справді… твій батько був деструктивним… безвідповідальним… дитиною. Він мав широкий дух. Це завдавало йому великого болю! Але він шкодив самому собі більше, ніж будь-кому іншому. І так, — сказав він театральним голосом, не давши мені заперечити. — Він тебе обікрав або намагався обікрасти. Я це знаю, і знаєш, що я тобі скажу? Я також тебе обікрав, ну то й що? Чи так уже погано я вчинив? Бо скажу тобі, — він штовхнув сумку ногою, — світ набагато більш дивний, аніж ми його собі уявляємо. І я знаю, як ти думаєш або як тобі подобається думати, але, може, в даному разі ми маємо випадок, де не можна поділити речі на «добрі» і «погані», як ти завжди хочеш зробити? Наче маєш дві купки. Отут у тебе купка речей добрих, а отут — поганих. Можливо, у світі не все так просто. І знаєш, усю ніч, поки я сюди їхав, різдвяні вогні освітлювали мені дорогу, й мені не соромно тобі зізнатися: я ледве стримував сльози, бо думав, не міг не думати про ту біблійну історію, ти її знаєш, де управитель краде в удови її гроші, а потім тікає в далекі краї, де розумно вкладає їх і привозить удові в тисячу разів більше, аніж він у неї вкрав? І вона його прощає, рада й щаслива, вони вбивають жирне теля й святкують та веселяться?
— Це, мабуть, усе ж таки різні історії.
— Біблійна школа в Польщі, давно це було. Ну нехай. Бо що я хочу тобі сказати, про що я думав дорогою з Антверпена, учора вночі — добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зла. Навіть люди мудрі й добрі не можуть передбачити, до чого призведуть їхні дії. Моторошна ідея! Пригадуєш князя Мишкіна в «Ідіоті»?
— Я зараз не готовий до інтелектуальної балачки.
— Я знаю, знаю, але вислухай мене. Ти ж читав «Ідіота», так? Читав. Одне слово, «Ідіот» тоді дуже мене стурбував, так стурбував, що після нього я майже не читав художньої літератури, крім хіба якихось «Татуювань дракона». Тому що, — я намагався вставити хоч слово, — можливо, ти скажеш мені згодом, що ти про це думаєш, але дозволь мені пояснити тобі, чому цей твір так мене схвилював. Бо все, що Мишкін будь-коли робив, було добрим, неегоїстичним… він ставився до всіх людей із розумінням і співчуттям, а які наслідки були з його доброти? Убивство! Нещастя! Мене це вкрай стривожило. Я не міг заснути цілу ніч, лежав і переживав. Бо чому? Як таке могло бути? Я перечитав ту книжку разів три, думаючи, що я хибно її зрозумів. Мишкін був добрий, він усіх любив, він був ніжний, завжди прощав, ніколи не робив нічого поганого — але він довіряв усім поганим людям, приймав погані рішення, завдавав болю всім, хто його оточував. Дуже похмура ідея в цієї книжки: «Навіщо бути добрим?» Але ж — ось що непокоїло мене минулої ночі, коли я їхав сюди. А що як усе значно складніше? А що як протилежне теж справджується? Бо якщо іноді добрі вчинки призводять до поганих наслідків, то де сказано, що вчинки погані не можуть призвести до наслідків добрих? Можливо, іноді погане — прямий шлях до добра? Ти обираєш погану стежку, проте вона тебе приводить туди, куди ти хотів. Або, якщо висловитись інакше, буває так, що ти робиш усе погано, а воно все одно виходить у тебе як слід?
— Я не певен, що тебе розумію.
— Ну я хочу сказати, що я особисто ніколи не проводив такої різкої межі між «добрим» і «поганим», як ти. Як на мене, то різниця між ними суто уявна. Ці два поняття завжди пов’язані між собою. Одне не може існувати без другого. Якщо мною рухає любов, я знаю, що роблю все, як треба. Але тебе огортає осуд, ти завжди жалкуєш про минуле, проклинаєш себе, складаєш на себе провину, запитуєш: «А що якби? А що якби?» Бубниш собі: «Життя жорстоке». «Ліпше б я помер, аніж…» Раджу тобі подумати про все це. Що як усі твої дії та варіанти вибору, добрі чи погані, не мають різниці для Бога? Що як усе призначено наперед? Ні, ні — помовч — це питання, над яким варто поворушити мозком. Що як наша поганість і наші помилки — це якраз те, що формує нашу долю і приводить нас до добра? Що як дехто з нас іншою дорогою дійти туди не може?
— Дійти куди?
— Зрозумій, що, кажучи «Бог», я застосовую це слово, лише щоб назвати тривалу систему, якої ми не можемо розшифрувати. Грандіозний, повільний погодний фронт накочується на нас дуже здалеку, підхоплюючи нас і розкидаючи в різні боки. — Він промовисто зобразив, як листок підкидає в повітрі. — Та, можливо, це все не так випадково й безособово, якщо ти мене розумієш.
— Пробач, але я все-таки не зовсім зацінив мораль цієї твоєї теорії.
— Та навіщо тобі мораль. Можливо, мораль надто глобальна, аби ми могли її осягнути. Бо, — брови в нього смикнулися вгору, — якби, наприклад, ти не забрав картину з музею, а Саша її не вкрав, а я не придумав, що за неї можна просити винагороду, то, може, всі ці десятки інших картин також залишилися б незнайденими? Можливо, їх би не знайшли ніколи? Загорнуті в коричневий папір? Замкнені в якійсь квартирі? І ніхто ніколи їх би не побачив? Вони були б самотні й утрачені для світу? А може, щоб знайти їх усі, треба було втратити одну?
— Як на мене, то це більше схоже на «жорстоку іронію», ніж на «божественне провидіння».
— Так, але навіщо це якось називати? Може, це взагалі те саме?
Ми подивились один на
