Щиголь - Донна Тартт

— За меблі? — лагідний, толерантний, схильний до замирення Гобі тепер клекотів, наче паровий казан перед вибухом. — Хіба я сказав щось про меблі? Рів сказав, що ти втік, але, — він швидко закліпав очима, намагаючись опанувати себе, — я не міг у таке повірити і боявся, аби не сталося щось гірше. О, ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він напівсердито, коли я нічого не відповів. — Що я міг подумати? Ти так несподівано вшився з вечірки… А ми з Піппою… ти навіть не уявляєш собі, що було, господиня вечора розгнівалася, «а де наречений?», пирх-пирх, але ти вже зник, нас не запросили на вечерю після вечірки, тому ми пішли додому, і ти тільки уяви собі, що я відчув, коли прийшов додому й побачив, що дім незамкнений, двері фактично розчинені навстіж, каса порожня… грець би з ним, із намистом, але ж ти залишив Піппі записку, таку дивну, що вона стривожилася не менш за мене…

— Вона справді стривожилася?

— Звичайно ж, вона стривожилася! — Він викинув руку вперед і фактично кричав. — Що ми могли подумати? А потім цей жахливий візит від Ріва. Я надумав спекти пиріг, і мені не слід було підходити до дверей, я думав, то прийшла Мойра — дев’ята година ранку, і я стовбичу там, витріщившись на нього, весь у борошні, Тео, ну навіщо ти це зробив? — запитав він із розпачем у голосі.

Не знаючи, що він має на увазі — я багато чого зробив, — я не мав іншого виходу, як похитати головою й відвернутися.

— То була така нісенітниця — як я міг у неї повірити? Власне, я в неї й не повірив. Бо я розумію, — сказав він, коли я нічого не відповів, — я розумію, що з меблями ти робив те, що мусив робити, й повір мені, я тобі вдячний, бо якби не ти, я б зараз перебивався дрібними підробітками й жив у якось закапелку з пацюками. Але ж, — він заховав руки в кишені свого халата, — звідки взялася вся ця інша маячня? Звичайно, я намагався прикинути, який стосунок ти можеш мати до всього цього. Тим більше, що ти чкурнув геть, нічого не пояснивши, з цим своїм другом, який, ти мене пробач, хлопець чарівний, але має такий вигляд, ніби щонайменше раз-двічі відсидів у в’язниці…

— Гобі…

— А Рів. Ти б його чув. — Уся енергія, здавалося, покинула Гобі, він розм’як, ослаб. — Старий змій. І я хочу, щоб ти знав, до чого він дійшов — крадіжка творів мистецтва! Але тут я категорично став на твій захист. Хоч би що ти вичворив — до цього, я був певен, ти б не дійшов. А тоді? Через якихось три дні? Що написали в новинах? Мовляв, знайдено ту саму картину, про яку він мені казав, і чимало інших. То він казав мені правду? — запитав Гобі, коли я нічого не відповів. — Це був ти?

— Так. Ну, тобто, технічно — не я.

— Тео.

— Я тобі все поясню.

— Буду тобі дуже вдячний, — сказав він, люто потерши очі.

— Сядь.

— Я… — Він безнадійно озирнувся навколо, ніби боявся, що втратить усю свою рішучість, якщо сяде за стіл зі мною.

— Ні, ти сядь. Це довга історія. Я спробую її скоротити, наскільки зможу.

VII

Він не промовив жодного слова. Не підійшов до телефона, коли той задзвонив. Після подорожі літаком у мене боліли всі кістки, і хоч про два трупи я не згадав, але все інше виклав йому максимально детально. Говорив короткими реченнями, лише по суті — не вдавався в пояснення, не намагався виправдати себе. Коли я закінчив, він залишився сидіти — я був приголомшений його мовчанкою, у кухні не чулося жодного звуку, крім гудіння старого холодильника. Але нарешті він відхилився назад і схрестив руки.

— Іноді все обертається дуже дивно, правда ж? — сказав він.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Я хочу сказати, — він потер очі, — що зрозумів це тільки тоді, коли став старшим. Яким дивним буває час. Як часто він підносить сюрпризи, ошукує тебе…

Слово «ошукує» було єдиним, яке я почув або зрозумів. Потім несподівано він підвівся на всі свої шість футів і п’ять дюймів, він здавався суворим і невблаганним у своєму зрості, привидом якогось далекого предка — поліціянта, який здійснює обхід, або викидайла, який зараз підійде й викине тебе з шинку.

— Я піду, — сказав я.

Він закліпав очима.

— Що?

— Я випишу тобі чек на всю суму. Але не реалізуй його, поки я тобі не скажу, що вже можна, це єдине, про що я прошу. Я ніколи не хотів завдати тобі шкоди, присягаюся.

Звичним недбалим рухом він відмахнувся від моїх слів.

— Ні, ні. Почекай тут. Я хочу тобі щось показати.

Він підвівся й пішов геть. Дошки підлоги скрипіли під його ногами. Він був відсутній якийсь час, а коли повернувся, то тримав у руках старий альбом, що майже розпадався на клапті. Він сів і перегорнув кілька сторінок. Нарешті, відшукавши потрібну, посунув альбом через стіл до мене.

— Ось, поглянь, — сказав він.

Вицвіла фотографія. Маленький, носатий, схожий на пташку хлопчик усміхається, сидячи за фортепіано в розкішно обставленій кімнаті часів Belle Époque, але, звичайно, не паризькій, а каїрській. Подвійні жардиньєрки, багато французьких бронзових статуеток, багато маленьких картин. Одну — квіти у скляній вазі — я туманно впізнав як картину Мане. Але мій погляд зупинився на значно більш знайомому образі, десь на дві рамки вище.

То була, звісно, копія. Але навіть на злинялій старій фотографії картина світилася своїм власним і, можна сказати, сучасним світлом.

— Це копія, — сказав Гобі, — й Мане також. Нічого незвичайного, але, — він склав руки на столі, — ці картини були великою часткою його дитинства, часткою найщасливішою, до того, як він захворів, — єдина дитина, яку слуги любили й розпещували, — смокви, мандарини й квіти жасмину на балконі, — він розмовляв арабською мовою не гірше, ніж французькою, ти це знаєш? І, — Гобі притиснув руки до грудей, постукав по губах указівним пальцем, — він мав звичку стверджувати, що великі картини можна досконало пізнати, навіть ужитися в них, через копії. Навіть у Пруста є знаменитий уривок, де Одетта приймає Свана, будучи застудженою, вона похмура, її волосся непричесане й сплутане, шкіра вкрита плямами, і Сван, який досі не звертав на неї особливої уваги, вмить