Щиголь - Донна Тартт
— Ні, віддай краще ти за мене.
— Ми йому зателефонуємо. Тут на п’ятьох вистачить. Чому б нам також не подзвонити вниз, — він підняв пляшку з шампанським, подивився на рівень трунку з таким виразом, ніби вивчав неприємний фінансовий звіт, — і не попросити принести нам ще таку повну пляшку, а може, дві, й не замовити ще кави або, може, чаю? Я, — він підсунув стілець іще ближче до столу, — помираю з голоду! Я звелю йому, — підчепивши шматок вудженого лосося, він підніс його до рота й проковтнув, перш ніж полізти в кишеню по мобілку, — звелю припаркувати тачку де-небудь поблизу й піднятися сюди, гаразд?
— Гаразд.
Щось у мені так і завмерло, коли я його побачив, майже так, як у дитинстві було з татом: довго сидиш сам удома, потім — мимовільне відчуття полегкості, коли його ключ починає обертатися в замку, а щойно його побачиш — серце холоне.
— Ти чого? — Борис шумно облизав пальці. — Не хочеш, щоб Юрій сюди прийшов? Який віз мене протягом усієї ночі? Який так і не зміг бодай трохи поспати? Дай йому поснідати принаймні. — Він уже заходився їсти омлет. — Стільки всього сталося.
— Зі мною також.
— Ти куди зібрався?
— Замовляй усе, що хочеш. — Я дістав із кишені картку від номера й подав йому. — Я залишив рахунок відкритим. Скажи, щоб усе записали на номер.
— Поттере, — він відкинув серветку й рушив за мною, потім спинився на півдорозі й — на мій превеликий подив — засміявся. — Гаразд, іди. До свого нового друга або якось діяльності, такої важливої для тебе.
— Зі мною багато чого сталося.
— Ну гаразд, — самовдоволено. — Я не знаю, що там сталося з тобою, але можу сказати, що зі мною сталося принаймні в п’ять тисяч разів більше. Це був тиждень так тиждень. Про такий тиждень лише в книжках писати. Поки ти розкошував тут, у готелі, я, — він ступив уперед і взявся за мій рукав, — стривай-но.
Задзвонив його телефон. Він напівобернувся й швидко заговорив українською мовою, перш ніж раптово урвати розмову, коли побачив, що я хочу вийти в двері.
— Поттере, — він ухопив мене за плечі, пильно подивився у вічі, потім повернув мене у зворотний бік і ногою зачинив за мною двері. — Ти що, схибнувся? Ти наче вибіг із «Ночі зомбі». Як називався той кінофільм, що нам подобався? Чорно-білий? Не «Живий мрець», а отой поетичний…
— «Я гуляла із зомбі». Фільм Вала Льютона.
— Правильно. Я саме про нього. Сідай. Травичка тут дуже сильна, навіть якщо ти планокур зі стажем, мені треба було остерегти тебе…
— Я не курив тут ніякої травички.
— …бо я тобі розповім, що коли я вперше сюди потрапив, років, мабуть, у двадцять, я тоді курив щодня й думав, що все витримаю, але Боже милий… то була моя помилка. Я повівся, як осел, кажу мужику в кофі-шопі: «Дай мені найсильніше, що є». І він дав! Я зробив три затяжки й не міг ходити! Я не міг стояти на ногах! Було таке відчуття, що я забув, як переставляти ноги! Тунельний зір, ніякого контролю м’язів. Повний відрив від реальності! — Він підвів мене до ліжка й сів поруч, обнявши мене рукою за плечі. — Одне слово, ти мене знаєш, але я ніколи не був у такому стані. Серце калатало, як несамовите, наче я шалено біг, але ж я сидів на місці, не розуміючи, де я, — жахлива темрява! Сам-один, навіть плакав трохи, звертався подумки до Бога: «Господи, що я зробив, хіба я заслуговую на таке?» Не пам’ятаю, як я звідти виповз. То було наче моторошне сновидіння. І це все зробила травичка, ти розумієш? Травичка! Я вийшов на вулицю, ноги мені підгиналися, наче були з желе, схопився руками за стійку для велосипедів на площі Дам. Мені здавалося, машини зараз виїдуть на хідник і розчавлять мене. Зрештою я доплентався до помешкання своєї дівчини в Йордані й довго лежав там у ванні без води. Отож… — Він підозріло втупився в мою сорочку, на якій було кілька плям від кави.
— Я не курив трави.
— Знаю, ти вже сказав. Я просто розповів тобі історію. Можливо, вона трохи тебе й зацікавила. Мені, власне, немає чого соромитися, — сказав він. — Дальша мовчанка була нескінченною. — Я забув сказати… я забув сказати, — повторив він, наливаючи мені в склянку мінеральної води, — що було потім, я тобі не розповів? Як я блукав по Даму? Мені було паршиво ще три дні. Моя дівчина сказала: «Ходімо прогуляємося, Борисе, ти не можеш лежати тут вічно й зіпсувати собі весь вікенд». Тож я проблювався в музеї Ван Гога. Культурно й класно.
Холодна вода хлюпнула в моє хворе горло, що аж шкіра сиротами взялась, і пробудила внутрішню тілесну пам’ять із дитинства: пекуче сонце пустелі, болюче полуденне похмілля, зуби клацають у кондиціонованому холоді. Нас із Борисом нудить, ми регочемо, а від цього нас нудить іще більше. Сухі крекери з коробки в моїй кімнаті позастрягали нам у горлі.
— А знаєш, — Борис скоса подивився на мене, — схоже, ти все-таки хворий. Якби не Різдво, я вибіг би на вулицю й купив тобі щось для шлунка. Ось, бери, — він наклав їжі на тарілку й підсунув її до мене. Дістав пляшку шампанського з відерця з льодом, знову подивився на його рівень у пляшці й вилив рештки в мою напівпорожню склянку з помаранчевим соком (напівпорожню, бо він сам його й надпив). — Нумо! — сказав він, піднявши свою склянку з шампанським і піднісши її до мене. — Веселого тобі Різдва! Многая літа нам обом! Христос народився, славімо Його! — Випивши шампанське, він виклав булочки на скатертину й наклав собі їжі у велику керамічну миску для хліба. — Пробач, я знаю, ти хочеш про все почути, але я голодний і мушу насамперед поїсти.
Паштет. Ікра. Різдвяний хліб. Попри все я теж був голодний і вирішив скористатися моментом і тим, що їжа переді мною, тож заходився їсти, й протягом якогось часу ми обидва мовчки жували.
— Ну як, краще? — запитав він, кинувши на мене погляд. — Ти здаєшся виснаженим. — Він узяв ще кілька шматків вудженого лосося. — Тут поганий грип ходить. Ширлі також його підхопив.
Я не сказав нічого. Я лише тепер став призвичаюватися до факту, що Борис сидить у моїй кімнаті поруч зі мною.
— Я думав, ти кудись подався з якоюсь дівчиною. А тепер скажу тобі, де ми були з Юрієм, — сказав він, коли я нічого
