I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Потім голова Хоулета зникла і коментатор MC ще трохи погомонів з фанами, а далі пустили кліп «Voodoo people».
Я підібрався до бармена тихо. Поклав до ніг сумку з горілкою, сперся ліктями об стійку.
— Ай ем юкрейніан марінеро...
— Fuck your mother, — неголосно відповів бармен.
— Ю нот андестенд, май діар (ти не зрозумів мене, галі-мий пєдік...), — я поліз до сумки і випорпав звідти пляшку, яку показував Азізу. — Зіс із файн рашн водка «Столічная», фо сикс паунд ван батл. Енд нот мі, бат ю гоу ту зе факінг мазер. (Це прекрасна російська горілка «Столична» по шість фунтів за пляшку. І це не я, а ти підеш до йобаної матері.)
Я явно наривався на грубість і бармен це зрозумів.
Тим часом на екрані дедалі поставали кадри з культового кліпу.
Торнхіл, перевдягнений у чаклуна-вуду рухався поміж бананів екзотичного карибського острова. Хоулет на джипі мчав розмитою дощами дорогою. Вмирав у джунглях від магічного закляття якийсь негр. Шкіряна валіза з тілом Кейта Флінта вилітала на дорогу і джип врізався в неї. Довгий сяючий ніж прорізав ту валізу зсередини і з неї з’являлася рука, намацуючи червоний тропічний ґрунт під собою. І знову Лірой у циліндрі, і якась вмираюча жінка, і пір’я чорної курки, і магічні паси чаклуна в халупі, схованій посеред джунглів, і нарешті, невелика пауза в семплах, пронизливий звук електронної флейти й удар...
У кліпі — удар людської, напівзогнилої голови об лобове скло джипа, а у рейв-пабі — удар бармена по моєму обличчю. Отже, удар!
Подальші події ми бачимо немов би збоку в уповільненому кіно.
Татуйований кулак шотландського чорта пролітає повз обличчя молодого чоловіка в майці із зображенням відомого героя коміксів моряка Папая, який допіру видавав себе за українського марінеро.
Ухопивши за горлечко пляшку горілки «Столична», Папай щосили розбиває її об металеву стійку. Пляшка вибухає тисячами дрібних кавалків, що розлітаються довкруж. У руках у моряка опиняється чудова зброя. Гостра і небезпечна, блимаюча у сяйві миготливих ліхтарів славнозвісна «розочка».
Моряк тикає нею в обличчя бармену, але той відсахується, спробувавши вибити небезпечний предмет з рук. Наполоханий піпл схоплюється зі своїх місць, але Папай, вибігши на танцювальний майданчик, напружуючи м’язи на шиї, щосили волає:
— Попишу скотів, продажних сук поріжу... (тут гра слів: «скот» шотландською «шотландець»).
Либонь, зрозумівши подібні заклики як прояв великобританського державного шовінізму, місцева публіка насідає на зухвалого гульвісу. Деякий час він управно відбивається, використовуючи техніку бойового гопака, яку вдосконалював у секції самбо на столичному стадіоні «Динамо» (сіра споруда, якщо піднятися від центрального входу до стадіону сходами праворуч, тренер Петро Карамалак).
Нападники відлітають від нього, хто з поламаною рукою, хто із вибитою щелепою.
Аж ось позаду постає постать бородатого рокера у футболці із сатанинською зіркою на грудях. У руках у нього макет справжнього американського вінчестера, прикладом якого він заціджує Папаю у вухо. Той кінематографічно падає на танцмайданчик, ну чисто герой Траволти у фільмі «Танцюрист диско».
Оскаженілий натовп нечисті накриває його своїми тілами.
«Пиздець», — подумав я, коли подібна картинка, що постала в моїй уяві, пронеслась перед очима.
Зі мною таке трапляється наступного дня після активного вживання алкоголю.
Медицина називає подібні стани психосоматичними неврозами, коли людину відвідують приступи невмотивованої агресії, дивні думки про те, щоб зарізати когось чи страх передчасної смерті.
А й дійсно мені вкрай закортіло зчинити галас, почати бійку, аби хоч хтось звернув на мене увагу. Але довколишньому світу було глибоко начхати на мої проблеми. Адже «це твої проблеми, хлопче» — найбільш розповсюджена фраза євроатлантичної цивілізації, просяклої духом тотального індивідуалізму. Я був у відчаї.
І раптом, о диво, поруч пролунав голос:
— То ви продаєте російську горілку?
Двоє жевжиків в однаково сірих футболках «Eton high school», обійнявши один одного за талію, стоять і дивляться просто на мене, виблискуючи скельцями однаковеньких «гебельсовських» окулярів на своїх гостреньких носах. Здається вчора я їх бачив в пабі «Чортополох» на Роял Майл.
— Так, я. Привіт, хлопці...
— І по чому?
— По шість фунтів за пляшку, але коли візьмете оптом, то двадцять пляшок віддам за сто фунтів.
— Ну що, беремо? — повертає тлустий яйцеподібну голову до свого тендітнішого колеги.
— Беремо. Тільки разом із сумкою. Нам же нема її в чому нести, правда?
Я на хвилину замислююсь. На Троєщинському промисловому ринку така сумка коштує мінімум десять доларів. Але якщо врахувати загальний ґешефт, який обіцяє мені понад вісімсот відсотків прибутку...
— Окей! — погоджуюсь я, і гостроносі геї видають мені два великі рожеві папірця з портретами королеви Єлизавети.
— Вер ар ю фром?
— Ай ем фром Юкрейн.
— Юкрейн? — морщать вони носи. — Вер із іт?
— Ну, це країна між Польщею і Росією, що колись входила до складу Радянського Союзу, але в 1991 році виборола незалежність...
Зачувши слово «Раша», гостроносі геї починають активно кивати головами.
Раша — це їм зрозуміло.
Бо що таке Україна? Сіра буферна зона між Сходом та Заходом, забудована класичними зразками барачної архітектури та заселена штучно виведеними племенами хомо совєтікус, які не несуть із собою нічого, окрім хамства, зубожіння, заздрості, брехні, моральної деградації і контрафактної горілки «Столична».
— Бат ай ем нот раша... Ай ем юкрейніан!
— Вот діфрент бітвін раша енд юкрейніан піпіл? (У чому різниця між українцями і росіянами?) — цікавляться шотландські геї, і я ламаною англійською намагаюся їм пояснити різницю в менталітеті та соціальному устрої двох наче споріднених, але насправді таких відмінних один від одного народів.
— Ну, по-перше, у нас різна мова. Різні герої, різні пісні, різна історія. По-друге, росіянці-московити — спадкоємці азійської Орди, тяжіють до авторитарної владної вертикалі з царем на чолі, в той час як українці за своєю природою — люті анархісти, що апріорі чинитимуть опір будь-якій владі. І це головна ментальна біда, через що ми довгі століття не могли мати власну державу. В українців — кожен сам собі і президент, і
