I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Перегорнув декілька сторінок.
«...Одну хвилиночку, прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть комільфотності ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Дерріда, Фуко чи Лакана, а якраз, навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором».
Узагалі мутно якось пише ця Забужко, але цього разу, треба віддати належне, цитати лягли в ціль. Треба уважніше почитати книжечку, аби дізнатися, за що нашим людям на Заході старі відьмаки гранти дають?
Мужики, кажете, хуйові пішли? Хе...
Глава одинадцята
І взагалі, звідки пішла та дурна звичка називати чоловіків «мужиками»?
Он навіть Забужко, вже наскільки рафіновано-підкреслена українка, а й та не втрималася.
Усюди тільки й чути: «гей, мужик», «будь, як мужик», «тримайся, мужик», «ти що не мужик?».
Та який я вам у біса «мужик»?
Мужик — то щось питомо кацапське, в лаптях, немите, нечесане, алкоголічне, у майці «Бурєвєстнік», у черзі за дармовим окропом.
Спробуй звернутися до тої Забужки, а хоч би до гламурної панянки, що визирає з вікна свого «Мерседеса», питаючись:
— Ей, мужик, как проєхать на уліцу Енгельса?
— Гей, бабо, вулиці Енгельса в Києві давно нема. Тепер вона зветься Лютеранська.
— Что, как ти мєня назвал? Баба?
— Ну якщо я мужик, то ти — баба, — цілком адекватна відповідь на подібне звернення.
І тут почуєш таке, аж вуха позавертаються. Навчилися бо сучасні баби лаятися краще, ніж чоловіки, та й ще хизуються цим. Ідеться здебільшого про російськомовних кацапізованих бабів, що понаїхали до столиці зі своїх Каховок, Ніколаєвих, Краснопєрєкопсков і Одєс, несучи питомий колорит провінції і радянське ставлення до чоловіків, як до робочої тяглової сили, що має лишень запліднити яйцеклітину, а потім, переписавши все родове майно на дружину, здохнути якнайшвидше від алкоголізму, щоб не заважати самці насолоджуватися життям і дивитися серіал «Санта-Барбара».
Та й україномовні жінки потроху переймають цю поведінкову модель.
А куди подітися? Довкруж російськомовні глянцеві журнали на кшталт «Наталі» та «Космополітен» та їх дешевші аналоги «Ліза», «Настя», «Єдінствєнная», що проголошують — ти багіня, а он лішь твой раб, слуга, ходячий гаманець, який має виконувати твої забаганки і найменші примхи, аби підкреслити свій статус. Збиваються у зграї, обговорюючи «як краще прокачати мужика на дєньгі». Переконують одна одну: «Ти лучшая і весь мір у твоїх ног». От в Італії — мужики! А у Франції! А у нас — якісь сірі, неоковирні жмоти, на яких і дивитися бридко.
Три війни, бляха муха! Дві світових і одна громадянська! Мільйони трупів. Хто йшов вмирати за вас, суки? За ваші дупи, за ваші чаювання, за ваші плітки, за ваші місячні, цицьки, фарбовані губки, вищипані бровки, духи «Масква» у флакончику з червоною етикеткою?
Я, звичайно, розумію, як важко самій піднімати трьох дітей, не спати ночами, впахувати на п’ятьох роботах, сумувати за погубленою молодістю...
Але це — життя. І можливість бодай нечасто, але дивитися на небо, слухати спів пташок і щебетання дитячих голосів, це можливість перехилити чарку на свято, прикластися носом до троянди, почитати книжку чи подивитися кіно про любов.
Це в будь-якому разі в тисячі разів краще, ніж умирати в муках у польовому шпиталі від отриманої кулі в живіт чи осколка в голову.
Тупі зажрані курви, яким не загрожує раптова смерть від сто двадцятої міни або банальне втоплення під час понтонної переправи на стрімкому Дністрі.
Я не жаліюся, ні. Просто все це близько на відстані одного покоління.
Життя чоловіка — то постійна готовність до зустрічі зі смертю. Тому так і любимо ми фільми про війну. Бо сублімуємо на кадри кінохроніки своє життя: чи бодай не трапиться й мені через таке пройти, а як би я повівся б у подібній ситуації, у подібному однострої?
До речі, ви десь бачили на вулицях Києва або в інших містах вивіску з надписом «Чоловіча консультація»? Що, ніде не бачили? Правильно. Бо таких нема.
Чому? Тому що «терпи мужик», це бабам та дітям пристало по лікарям гасати, а ти терпи. А як болить? То нічо... Закури, хильни чарчину, як не вдарить інфаркт чи інсульт, то згодом попустить.
Згідно зі статистикою в Україні жінки живуть у середньому на дванадцять років довше за чоловіків. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри! Шістдесят два роки в чоловіків проти сімдесяти чотирьох у жінок.
Як не загинути наглою смертю на війні, так подохнути відразу після виходу на пенсію — основна політика держави щодо сильної статі.
Сильний, здоровий, самостійний, упевнений у собі чоловік, що має власну думку і сили для реалізації власного проекту — настільки рідкісна птаха в наших місцях, що його ще піди пошукай. Увесь світ проти нього і нема жодних передумов для його розмноження.
Бо із самої школи чують хлопчики — «дівчаткам треба в усьому поступатись, вони слабші». У школі — «не ображайте дівчаток, бо їм ще народжувати».
Ага, образиш їх! Як у сьомому класі в дівок уже цицьки третього розміру, а в тебе тільки перша волосина на лобку з’явилася. А довкруж тільки і розмов про теє...
Ось і маєш першу психо-статеву травму на кшталт: як же його виїбати Аньку Гудкову, коли вона із десятикласниками шашні водить, а тобі ще фільм про Електроніка подобається. Дарма що в одному класі вчимося. Далі — гірше!
Їх дійсно треба якось їбати, але як? Де про то програми, курси підвищення кваліфікації, спеціальні семінари? Тільки величезні прутні негрів у вагінах розкарячених самок на порнографічних картах для гри в дурня. Від монументальності тих прутнів аж у піт кидає, коли дивишся згори на свій блідий підлітковий корінець.
А потім усі ці вульгарні, жлобські ритуали залицяння, як-от букетики-трояндочки-цукерочки-шампанське..., бр-р-р-р-ридота яка. Думаєте, нам то страшенно в кайф — виглядати у ваших очах опецькуватими ідіотами, витанцьовуючи тупі шлюбні ча-ча-ча, аби отримати право на законний коїтус.
Ну добре, підійду і напряму скажу
