I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Парочка прибула до Единбурга з Росії, аби заробити під час фестивалю трохи грошенят, граючи в пабах чи на вулиці на саксофоні і флейті.

Сьогодні вночі по дорозі додому їх перестріли студенти з Ітона, що оселилися у сусідній кімнаті в дешевому хостелі на околиці міста. Саме вони й презентували росіянам пляшку горілки «Столична», цілу партію якої придбали в якогось зальотного українського моряка.

Готуючи вечерю, Афанасій і Пєлагєя вирішили хильнути по повній чарці, закусуючи горілку дешевими чипсами. А потім і по другій, бо «мєжду пєрвой і второй пєрєривчік нєбольшой». Ну і третю — за любов. Пляшка швидко спорожніла. За півгодини у студентів почалася страшна згага і вони, насьорбавшись води, почали блювати.

Передчуваючи недобре, Пєлагєя хотіла викликати «швидку», проте приступ нудоти кинув її на підлогу в туалеті, з якої вона вже не піднялася. Афанасій, заблювавши всю кімнату, насилу дістався до ліжка, де й знайшов свій кінець. Тепер у нього на обличчі сидів пацюк.

Рожевий хвіст запав у відкритий рот мерця, ковзав по вишкірених зубах і сухому язику. Гад гризнув покійника за праву ніздрю і подумав, що на смак вона не гірша за вухо.

Злегка подряпавши кігтями безживну щоку, пацюк перебрався на чоло і, обнюхавши ліве око, уп’яв у нього свої різці. Очне яблуко виявилося ковзким. Копирснувши його пазурами, пацюк нарешті приклався до вавки, всотуючи в себе приємний на смак білковий коктейль.

— Гей-но, друже, — гукнув до свого товариша, — йди швидше, поласуй людським оком, це кайф!

Ще довго двійко сірих пацюків об’їдало людську голову, аж поки черевця в них не роздулися, а миршаве, сіре хутро на спинках заблищало в рідкому світлі нового дня, що пробивався крізь забрані на вікнах фіранки.

— Ну що, тепер можемо братися до справи? Тільки цур я на саксофоні.

— Нема проблем. Тоді я на флейті.

Того самого ранку поодинокі о цій порі перехожі на Принцес-стрит могли побачити, як з автобуса нумер тридцять висадилися поблизу універсального магазину «Jenners» двоє жевжиків в однакових сірих футболках «Eton high school». Здоровий рум’янець заливав їхні видовжені писки, а на носі в кожного виблискували сріблясті окуляри. В руках вони тримали футляри з музичними інструментами.

Зазирнувши до супермаркету, хлопці придбали собі по великій пляшці мінеральної води, яку почали жадібно пити прямо на вулиці.

— Спрага душить? — поцікавилась у них велика чорна мавпа.

— О, месіре, ви вже тут?

— А де ж мені по-вашому бути? Нарешті дочекався свята!

Глава третя

Є в Единбурзі одне цікаве місце, що має назву «чумний квартал».

Воно знаходиться під землею, неподалік від Міської мерії.

У середині XIX сторіччя будівничі рили котлован під фундамент і наштовхнулися на квартал середньовічної забудови, який, за легендою, колись став розсадником чуми.

Зрештою, у XVII сторіччі той квартал являв собою глухий закапелок і прислужився тим, що туди звалювали сміття й усілякий бруд, тож не дивно, що саме звідти розпочалася епідемія.

Жила тоді в закапелку бідна сім’я, що складалася з батька, матері і трьох дітей.

Однієї сумної днини батько повернувся з роботи хворий. Зліг, а через декілька годин помер. Перед смертю усе тіло його вкрилося чорними плямами.

Був тоді закон — коли в домі хтось помирає від чуми, рідні мають сповістити про це городян, вивісивши у вікно чорний прапор. Самі мусять лишатися вдома і чекати, коли до будинку прийдуть мулярі, аби замурувати нещасних у власній оселі.

Аби врятувати дітей, мати відправила їх ночувати в інше місце, а сама взялася зашивати тіло чоловіка у саван, сподіваючись уночі вивезти зачумлене тіло за міські мури й викинути у глибокий яр. Але поки вона робила свою сумну справу, чума теж торкнулася до її вуст смертельним поцілунком.

Так і знайшли жінку наступного ранку сусіди. Вона сиділа на стільці, похиливши голову на груди, а поруч з нею на підлозі у напівзашитому савані лежав мертвий чоловік.

Ударили дзвони в церквах, зачинилася міська брама, а над замком замість синього з білим салтира знявся чорний прапор.

— Де поділися діти цієї чумної? — питали одне в одного сусіди й по місті поповзли чутки, буцім вони десь утекли, розносячи заразу.

Проте діти й гадки не мали, що сталося з їхніми батьками. Наступного дня самі повернулися додому. Але не встигли наблизитися до своїх дверей, як на них з бучками накинулася юрма, і почали цькувати, заганяючи до смердючого закапелка.

Найменшенька дівчинка тримала в руках грубу ганчір’яну ляльку.

Перед самим порогом лялька випала в неї з рук. Скільки дівчинка не плакала, благаючи дорослих повернути їй іграшку, ніхто не наважився доторкнутися до ляльки, яку тримала в руках чумна дитина.

Мертва мати з обличчям чорним, мов земля, схилилася над зашитим у саван батьком — ось яке видовище постало перед дітьми, коли вони опинилися у своєму домі.

— Нас тут замурують? — питала меншенька у своєї сестри та старшого брата, але ті, притискаючи її до грудей, заспокоювали, мовляв, нічого страшного не трапиться і мати з батьком тільки сплять.

Тим часом до будинку прийшли мулярі. Долинули крізь вікна їхні перегукування та задзвеніло робоче причандалля — кельми, молотки та зубила. І ось уже перший камінь ліг у проріз вікна, далі другий, третій...

Усе менше й менше світла лишалося в кімнаті, аж поки хтось з дорослих не кинув усередину приміщення чорний прапор та дерев’яну табличку з надписом «Black death». По тому останній промінь світла згас, і кімната занурилася у повну темінь.

Першим помер старший брат. Чума забрала його вже через декілька годин. Потім душа середньої сестри відлетіла на небо.

Наставала черга меншенької.

— Віддайте мені мою ляльку! — кликала вона слабим голосом, проте ніхто не чув її і тільки вночі, коли вартові припинили бити у свої калаталки, до них долинув слабкий дитячий крик:

— Ти ба, ще не померла, — промовив один охоронець.

— Еге ж! А не хотів би я опинитися на її місці, — додав другий, прислухаючись до дитячих криків.

Під ранок усе затихло.

Того року епідемія чуми спустошила всю країну. Через деякий час за наказом шотландського короля Чарльза II місце, звідки вона почалася, засипали землею. Але легенда про привид дівчинки, що бродить неподалік, шукаючи свою ляльку, й досі передається з уст в уста.

Містер Едвард Кноублох уже двадцять з лишком років служив головним наглядачем