I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

— То ви скоріше поляки, бо у поляків той самий індивідуалізм шляхти призвів до занепаду державності у вісімнадцятому сторіччі?!

— Нє, ми не поляки. Бо поляки майже стовідсотково католики, а українці переважно православні...

— Коротше, вони розділені самі в собі, — звернувся тендітний пацюк до свого тлустого брата. — Наполовину поляки, наполовину москалі, як нам розповідали в університеті.

— Та ну, це фігня! — обурився я. — Ми повноцінна самодостатня нація зі своєю культурою, історією, традиціями...

— То чому ж ви не популяризуєте це? Де ваші фільми, книги, вистави? Де ваше мистецтво? Ти знаєш якогось українського художника? — тлустий виблиснув окулярами вбік свого партнера, але той ніяково знизав плечима.

— Та хоч би Малевич! Ворхол...

— Ворхол український художник?! — перезирнулися геї і раптом одночасно заржали, роззявляючи свої слиняві пащеки. — Гей, друже, ми були особисто знайомі з Енді і вперше чуємо, що він українець... Звідки ти таке взяв?

— Ну він же із русинів, а русини це давня назва українців. Я читав у якомусь журналі, що він виділив для своєї матері-русинки із Закарпаття цілий поверх у будинку в Нью-Йорку, який вона прикрасила іконами і кітчевим мистецтвом на кшталт котиків-янгеликів і до кінця її днів розмовляв з нею українською.

— Ой насмішив, — реготали, ляскаючи один одного по спинах. — Благаємо, не розказуй такого ніколи в пристойному товаристві, бо піднімуть на сміх. Ворхол ненавидів усе слов’янське. Відкрито вважав східних слов’ян дикунами і варварами. Ворхол — стовідсотковий американець! А знаєш, хто такий стовідсотковий американець? Це той, хто послав до чорта всі ці застарілі забобони, як-от належність до тої чи тої конфесії, нації, родинних традицій, і став людиною світу. Все, що поділяє людство за ознаками віри, національності чи статі, має бути подолано як пережиток середньовічного майбутнього. Зараз на наших очах народжується нова раса людей третього тисячоліття, й Енді був її найкращим представником. А ти кажеш — українець... Не сміши народ. Тебе, до речі, як звати?

— Орест.

— Мене Філ.

— А мене Біл.

Геї по черзі протягнули мені руки для стискання.

І що я мав робити, дорогі друзі?

Ми скріпили нашу протизаконну угоду рукостисканням, під час якого я відчув у своїй сухій і шерехатій долоні їхні слизькі і мляві щупальця.

Проте доля готувала мені ще один неприємний сюрприз.

— А як у вашій країні ставляться до секс-меншин? Ти як ставишся? — поцікавилися вони.

Архетипічні міфи тим і прекрасні, що в певних формах завжди екстраполюються у справжнє життя. Спокуса завжди приходить неочікувано, і велике падіння завжди починається з маленької зради самому собі.

— Нормально ставлюся, — збрехав я втретє за сьогоднішній вечір, і мій янгол-охоронець спурхнув з мого плеча.

Катерина, до якої я обережно постукав у двері, зустріла мене в своєму ліжку.

Фраза звичайно красива, але реальність трохи відрізнялася від того, про що ви могли подумати. Заснула на ліжку прямо в одязі. Двері їхньої квартири мені відчинили колежанки, що о цій пізній порі ще не спали, обговорюючи ціни на місцеву яловичину.

— Котра година? — запитала, потягуючись від сну.

Була вся така пухка, розпашіла.

— Пів на дванадцяту...

— Вибачай, тебе так довго не було, я трохи заснула. Щось сталося?

— Ні, все в порядку, можемо йти пити пиво. Сьогодні п’ятниця і паби працюють до ранку. Люди реально валяються під парканами. Я такого навіть в Україні не бачив!

— Може, завтра? Сьогодні немає сил. Минулу ніч ми майже не спали.

— Добре, давай завтра, я теж сьогодні трохи втомився...

— Оресте, — піднялася на ліжку, — ти так і не розповів, чи перейшов Дніпро в ту ніч на Водохреща, коли хотів звести рахунки із життям?

— Не перейшов...

— Чому?

— Янгол урятував. Отак прилетів, став переді мною і сказав: «Жінка не варта того, аби через неї навічно занапащувати свою душу».

— Звучить як життєве кредо, — усміхнулася Катерина, провівши кінчиком язика по своїх і без того вогких губах.

Хотів її ніжно поцілувати, але відчув, що тоді можу залишитися в тому ліжку надовго.

Тим часом з кухні долинали верескливі голоси: «Яловичина по п’ять фунтів за паунд. Ето же сдурєть можно. Отдать мою мєсячную зарплату за два кіло м’яса? Всраться і нє встать, вот как ето називаєтся. Нє понімаю одного — как оні тут вообщє вижівают?».

Так воно і буває: я — про вічну любов, а життя мені — про ціни на м’ясо.

— На добраніч, моя Королево!

— На добраніч, мій Герою! Гарних снів.

Частина друга

Колір диявола — сірий

Глава перша

В’юнкі ящірки бігали стовбуром могутнього дуба, що стояв у низині Іст Принцес-стрит Гарден, на місці осушеного озера Нор-Лох.

Густі хащі барбарису та садового ялівцю створювали природну огорожу, захищаючи низ стовбура від зайвих поглядів щільним шаром зеленої піни. Поруч, забираючись на гору до монумента серові Вальтерові Скотту, пролягала ґрунтова доріжка, посипана сірим гравієм. Іншим боком вона вела до сходів, піднявшись якими, можна було опинитися прямо на майдані перед Національною галереєю Шотландії.

Цієї суботи близько дев’ятої години ранку відвідувачів у саду ще не було. Тільки місцевий безхатченко спав на лаві.

Він не чув, як барбарисові кущі за його спиною зашаруділи, а потім над ними постала голова потвори, що нагадувала велетенську жабу, вдягнену в діловий костюм по моді середини дев’ятнадцятого століття.

— Усе нормально, Терезо, можна виходити, — прошамкала жаба, пильно озирнувшись по боках.

Відразу по тому над кущами з’явилася ще одна голова. Кошлате, фарбоване синькою волосся, зеленкувате обличчя, посеред якого стирчав довгий, закручений донизу ніс, фіолетові губи і підборіддя, що, задираючись, торкалося носа. Очей у Терези не було. Замість них біліли в зіницях двійко більм.

— Зажди, Греную, — крикнула синюшна до жаби, що почала продиратися крізь кущі. — Не так швидко. А краще дай лапу. Це сонячне сяйво дратує мене.

— Нічого, раз на рік можна і прогулятися, — озвалася жаба, подаючи дамі лапу. — Горілку не забула?

— Осьдечки вона в пакеті. Важка, зараза.

— Давай допоможу.

Жаба люб’язно взяла з рук дами звичайний поліетиленовий пакет з логотипом супермаркету «Скотмід», у якому дзеленькнула склотара.

Вибравшись на доріжку, пара рушила в напрямку монумента Вальтеру Скотту. Проходячи повз безхатченка, Гренуй з насолодою