I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

А вона, як цариця на троні, гах, він такий-сякий, ніякий: і борщ сьорбає прицмокуючи, і манікюр не робить, і взагалі йому фіолетовий колір не пасує, а сорочку саме таку вдягнув, значить зі смаком не все гаразд.

І всі ці приниження, аби лише запхати прутня у піхву і кінчити передчасно від нервів (хорошо, шо хоть встал), отримавши чергове «фе». Хєровий мужик пошол. Вот Ашот мєня єбал по трі часа, що очі на лоба лізли. Ото був мужик!

І де той Ашот? І хто його колись бачив? Думаю, що це якийсь міфічний їбака на кшталт молдавського Фет-Фрумоса, якого наші баби спеціально вигадали, аби нормальних чоловіків заганяти в тенета власної закомплексованості. Нема насправді ніякого Ашота, бо я в житті був знайомий з кількома вірменами — нормальні інтелігентні люди. Мали ті самі проблеми зі своїми скандальними вусатими самками. Тільки ті розповідали одна одній, як отримували множинні оргазми від якогось дєсантніка Кірюхі зі Пскова, теж, либонь, міфічного їбаки, вигаданого хитрими жінками сходу, аби ятрити нерви власних чоловіків, що возять на київські ринки до Нового року мандаринки та гвоздики на те кляте Восьме березня.

А взяти радянську армію. Агов, дами, підніміть руки, хто з вас був у радянській армії? Не на екскурсії, ні... А безпосередньо в лавах. Не вільнонайманими секретарками чи медсестрами з нормованим робочим днем і зарплатою, а простим солдатом строкової служби. У тому то й річ, що ніхто!

Не брали жінок солдатами в радянську армію, залишаючи прерогативу знати, що таке нічні піздюлини від дідів та добовий наряд по кухні тільки для вісімнадцятирічних пацанів, які часто стріляли собі в голову, дізнаючись від друзів чи батьків, що ви там вільно гуляєте та їбетесь з їхніми старшими товаришами.

У середньому півтори тисячі на рік стрілялося.

Підніміть руку, хто підшивав поламаною голкою комірець? А намотував онучі на ноги? Що, не знаєте, що таке онуча? Це така бавовняна ганчірка, брудна і сотні разів випрана-перевипрана, яку солдати аж від початку створення Червоної армії у 1918-му й аж до її розвалу в 1990-ті спеціальним робом намотували на ногу перед тим, як уставити її у важкий вонючий чобіт-кирзач, щоб пробігти крос у десять кілометрів з повного викладкою (двадцять кілограмів за спиною), отримавши стерті в кров кінцівки. Намотати то одне, а зняти разом із прилиплою шкірою — то ще більша насолода.

Але то все фігня, фізичні тортури. Загоїться, як на собаці.

Моральне вбивство особистості — ось головне зло, через яке проходили вісімдесят відсотків радянських юнаків, перетворюючись на справжній біогумус з твердою життєвою установкою «в любоє врємя бить готовим умєрєть за родіну».

А потім ви питаєте: «Ну пачєму ви такіє казли тупиє і равнодушниє, пачєму бухаєте і нє можете жить па-чєловєчєскі?».

Так а навіщо жити, коли завтра в будь-який момент родіна может пріказать умєрєть за родіну, а кто ослушаєтся, того расстрєлять.

Від цього впадаєш у якийсь екзистенційний ступор, з якого, ох, важко вирватися, знову збудивши в собі жагу до повноцінного життя. Щось ламалося в кожному, хто проходив крізь горнило радянської армії, де царював суцільний «люміній».

Не знаєте, що таке «люміній»? Ох, дами, ох...

Розповідаю старий армійський анекдот, хоча і вважаю анекдоти ознакою штучної дотепності. Знову заради вас іду на компроміс із власним інтелектом:

Прапорщик вишикував взвод і каже:

— Бійці, сьогодні нам треба розвантажити цілий вагон люмінія.

Вигук зі строю:

— Не люмінія, а алюмінія.

— Так, так, люмінія, — озивається прапорщик. — Але найрозумніші сьогодні розвантажуватимуть вагон чугунія (сміятися тут).

Завданням будь-якої армії є штучне заниження інтелекту солдатів до підліткового рівня. Відсотків шістдесят після повернення з армії вважали цей стан дуже комфортним, з легкістю вбудовуючись у державну систему «ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак». Думати при тому власною довбешкою вважалося чимось зайвим. За тебе все вирішувало начальство.

Типова форма поведінки для гомо совєтікуса, яку він екстраполював і в сімейні стосунки, перекладаючи всю відповідальність на дружину, яка не пройшла крізь подібну соціальну лоботомію і по факту ставала в родині сильною статтю у порівнянні з інфантилом-чоловіком, який, бува, до глибокої старості згадував славниє армєйскіє дєнькі, примушуючи рідних і друзів впадати в стан невротичної апатії від розповідей про те, як вони з армійським другом Стьопою Архієрєйскім тирили і продавали німцям дизельку каністрами, щоб спакувати гарну дємбєльську валізу. «Я тогда єщьо Вєркє платьє красівоє прівьоз і мамє сапогі. А вот бил случай в шестьдєсят трєтьєм...»

Хочете логічний висновок з усього вищенаведеного?

Я вважаю, що роль і цінність питомо чоловічих рис і моделей поведінки в сучасному світі невпинно демотивується, піддаючись обструкції з боку сил і організацій, які підтримують і фінансують феміністичні рухи в багатьох країнах світу.

Світу не потрібні воїни. Йому потрібні слухняні всміхнені і політкоректні створіння незрозумілої статі, які носитимуть своїм діткам і самкам у дзьобиках памперси, іграшки, квіточки, тортики, модні сумочки, браслетики та інші брязкальця, витрачаючи на це своє життя і купу грошей на радість китайській економіці.

Усі ми — об’єкт якоїсь всесвітньої змови з метою повністю знищити чоловічий рід.

А тепер, панове, час бігти на репетицію, бо вже за десять хвилин перша.

Глава дванадцята

Удень, до другої години, ми встигли лише провести розводку по мізансценах зі світловою партитурою. О другій тридцять на сцену для репетиції заходила інша трупа, але із шостої до восьмої вечора мали зіграти генеральний прогон з декораціями і костюмами.

На початку дев’ятої вечора ми з Катериною, пропустивши колег уперед, вийшли з будівлі театру.

— Додому?

— Ну так... — знизала вона плечима.

Від американського авіаносця «Німіц», що стояв на единбурзькому рейді, лягли на затоку Форт довгі кутасті тіні. Легкі брижі, що раз у раз пускав по воді вмираючий північно-східний вітер, стихли, і легка димка вкрила всю водну поверхню, аж до самого обрію. Став штиль.

Завмерло і саме місто. У ландшафтних парках, на майданчиках для гольфу, газонах, лавах, дахах і металевих парканах, на шпилі монумента Вальтеру Скотту заблищали росяні діаманти. Андріївський прапор з білим на синьому тлі хрестом, який шотландці називають Сальтиром, нарешті вгомонився на високому флагштоку, що підіймався над замком. Затих.

Сталося так, як завжди буває перед великим