Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Навесні нічого не змінювалося, вона дозволяла старості забирати щоразу більше території свого життя. Замість омолоджуватися, вона поринала в іще глибші сни, а прокидаючись, бачила у люстрі вим’яте обличчя, каламутний погляд, жовті зуби і порепані бліді губи, зморщені на краєчках так, наче вони збіглися під час прання в гарячій воді. На Надьку напав дурносміх, і вона сміялась так само часто, зі смаком, як і колись, але тепер не той ефект – півники мариновані, фаршировані, цукрові чи з плоті та крові не збігалися до неї войовничими зграйками. Старість… Їй здавалося, варто посміятись, і з неї спаде тягар віку, вона вирівнювала спину і ставала легкою-легкою, осяйною-осяйною.
– Що це наша Надька почала молодитися? – Осудливо крутили головами сусідки, які вже й забули про її існування. – Що це вона замислила?
– Ех, – кректали бабусі під під’їздом, – та ми в її роки…
А півники не збігались. У кожного був свій курник і своя квочка, якій треба носити хробачків. Вона намагалася змиритись із часом – ну пливе він, ця акула-людожерка, то хай собі пливе. Летить, то хай собі летить, їй що? Руйнує, будує, знищує і створює, вбиває і народжує, дарує і обкрадає – то й нехай собі. Надька змирилася. Вона стара і досі гарна, вона самотня і бездітна – будь ласка. Їй навіть на самоті буває цікаво, і навіть без дітей вона має, чим жити, і навіть коли в її вікнах темно, на душі в неї світло, бо вона – Верона. Хоча, що воно за ім’я? Помилка дівчинки, яка потрапила не зовсім туди, куди хотіла…
Аж раптом задумалася – чи таки справді вона досі гарна? Гречка… Вона мало не шубовснула під колеса машини через нього, а він і оком не змигнув… Чи така вона досі гарна? А як ні – помирати?
Ще в дитинстві тато казав:
– Для жінки головне врода. Вродлива не пропаде – ні у війну, ні після війни.
Мама не була дуже красивою, але ж він чогось учепився у неї кліщем – уже з іншим заручилася, була б щаслива, а він увірвався – п’яний, очі кров’ю налиті, бичок – у її життя і сказав – краще вбити таку, ніж відпустити. Не вбив, не відпустив, проте лупцював до крові, а вона тихесенько шкандибала до озера, залазила у воду по шию і так стояла, щоб синців не було – вода холодна, розсмокче…
Чомусь ніхто не міг пробачити, що вона не красуня – ні бабця, яка щоразу буркотіла: «Яке ж ти поганюче, ні тобі грудей, щоб аж млоїло від їхньої пухкості, ні тобі очей синіх, як озера, ні тобі губ червоних та м’яких – чорноока худа циганка з синюватим ротом… Що за невістка?» Ні батько, якого найдужче розлючувало те, що любив цю циганку, а вона ж негарна… мабуть, зачарувала… Надька з дитинства чула, що в неї поганюча мама, хоча їй здавалося, що красивішої на світі немає – очі чорні, глибокі, великі, личко тонесеньке, наче з липи вирізьблене, і сама така в’юнка, гнучка, зміїста… Але згодом і її переконали – не така у неї мати, як треба.
– Для жінки головне врода. Ти в мене красуня, – казав татусь і тулив Надьку до себе, – ти не пропадеш.
Їхали в Сибір – красунечку гріли і охоронці, і хлопці, і всі – юна, чотирнадцятирічна, очі – гірський кришталь, личко – лілія ніжна, зубки білі, губки рожеві, припухлі, вередливі… Далі так само – поки пацієнти доктора Бау вмирали в лікарні, вона лежала на його дивані, дивилася на тарганів і жила… Красуня, про таку кожен подбає, не яка-небудь. Не абихто… Що далі, то гостріше відчувала – ця ідеологія краси має сенс. Дівчата мусили спати зі своїми благодійниками, а їй вистачало просто бути гарною… Хто тепер повірить, що цілуночки біля буфета були єдиним, чим Надька відплатила докторові за його турботу? Але так воно й було. Дівчата їхали до міста вчитися, щоб за інженерів заміж повиходити, а Надька просто так знайшла інженера. І полюбила. Але тут філософія вроди дала збій. Уперше.
А як їй жити тепер? Вона стара, негарна, то як же їй жити далі без вроди?
І ось прийшла весна… Восени.
Снігопад котом підповзав впритул до її світу. Осінь минула, вже й половина грудня минула, а Гречка так і не з’явився. «Мабуть, таки він ту людину збив, – думала Надька, – а я – спосіб замести сліди. Прийшов би – спитала. А може, так, допомогти вдові хотів, ну і закрутилося. Він, мабуть, милосердний…»
Сніг заповнював дороги та рови, балкони і смітники, горизонти й небо. Люди сиділи замкнені в своїх кімнатках-гніздечках за вікнами, замурованими в іній, біля батарей, грубок та олійних обігрівачів. В одну з тогорічних хурделиць якогось пізнього вечора Надька йде на двір викинути сміття. І от, коли вона обережно ступає вузенькою, витоптаною стежечкою до смітника, кутаючись у пальто, чує за спиною, як її хтось гукає давнім, як світ, ім’ям:
– Вероно…
Озирається. Так різко, що мішок для сміття рветься, і лушпиння картоплі, пакети від круп – усе висипається на сніг.
Він сидить на лавці, на снігу, маленький і старий. Він сидить на снігу і дивиться просто в Надьчині очі, прозорі, блискучі, які стали такі холодні і жорстокі за ці роки. І всміхається. І щось у тій усмішці таке безпритульне й пекуче, щось таке прощальне і домашнє, щось таке глибоке, аж Надьці хочеться розтанути. Він так ніжно усміхається, наче вони досі одружені, наче й не минуло двадцяти років – довгих двадцяти років згасання її вроди і розпалювання ненависті.
Надька кидає сміття на сніг, обертається спиною до його усмішки, усмішка зісковзує з її плечей, мов крижинка, і падає, розбита, на сніг.
Удома вона лізе у ванну, ароматизовану трояндовою олією, – заспокоїтись. Але спогад про ту усмішку не дає спокою – болить їй у суглобах після гарячої ванни, болить у серці, тому вона крапає на цукор корвалол, тремтячими пальцями підносить ложку до рота, і ложка цокає їй по зубах. Засинає, і та усмішка сниться їй на морді дідової кішки Мухи, яка
