Краса, що не рятує - Павліна Пулу

Вранці запарює каву і на коричнево-оксамитовому плесі ще не осілої гущі бачить усмішку свого колишнього чоловіка, яку одного разу зруйнувала – на снігу.

А сьогодні на снігу Зеник фотографує Анку. Анка відбивається, бо поспішає на роботу. Надька теж іде на роботу. Вони обидві – обурені, їхні очі наповнені млою нещодавно перерваного сну, Надька махає рукою, Анка затуляє обличчя, а Зеник – знай собі клацає. «Хлопчисько, – думає Надька, – нехай собі побавиться новою іграшкою».

…Що це за мана – ця жінка з безбарвними зеленавими очима… Що за відьма – її теплий вигин плечей – Господи! – її профіль, трохи, як у мавпи, а трохи, наче вирізьблений із жовтого каменю… Її повислі безживно тонкі руки і ледь заширокі плечі… Що це за жінка, чому йому, сильному, розумному, багатому хлопцеві, що міг би вибирати – а таки міг би! – ніхто не милий, крім цієї божевільної, що так безглуздо опинилася за ґратами і тепер їде лікуватися у психіатрію? Чому нічиї плечі не мають такої теплої гнучкої лінії? Чому нічиє волосся так не вабить? Чому він не може забути той мертвий, глухий до всього погляд – на прощання…

Він вирішив зняти вроки. Його бабуся, та, що по мамі, запропонувала вдвох поїхати до якоїсь шептухи. Бо йому таки наврочено, інакше чому він не може про неї забути – навіть уві сні? Чому вона йому сниться? Усі ж бачать – і не красуня, і не така вже й розумна, таке собі, жінка та й жінка, бідна божевільна вдова.

– Точно закопала твою фотографію десь на цвинтарі на могилі жінки, яка мала те саме ім’я, що й вона, і тепер ти гинеш, – впевнено пояснила бабуся. Вона на магії зуби з’їла. – Живе в Білорусії чарівниця, усім ворожкам ворожка. Поїдеш – вона тебе відшепче.

Не годиться дорослому сучасному хлопцеві до ворожок їздити, але що ж… Поїхали. Наснилося йому напередодні – вікно, навстіж відчинене в літо, за вікном – білі гортензії, вона стоїть гола, сині жилки розносять її тілом кров, наступає йому холодними пальцями на пальці, але дивиться десь у далечінь – чиста тобі відьма. Жилки сині снують тілом, краплі роси – на грудях, гусяча шкіра під росою пахне життям, що за жінка, думає він, кінчиком її волосся малюючи вигин шиї, аж раптом дивиться – перед ним не жінка, а дитина, руда…

Вроки…

У Білорусії випав сніг. Бабка оселилась у забитому селі, але машин під її воротами – не проїхати. Зупинилися просто в калюжі з-під талого снігу. Бабуся побігла записуватися, Він тупцяв на дорозі – такий увесь респектабельний, модний, наче випадково тут опинився, заблукав… Біля нього – ще декілька чоловіків – респектабельних, модних, які відчайдушно вдавали, що теж тут випадково, адже вони ні у що таке не вірять. Бо ж не годиться дорослому солідному чоловікові до шептухи.

Таки довелось іти – бабуся тягне під лікоть, переказує, що сказала їй шептуха:

– То все вроки. Розбила яйце – а в ньому камінчик чорний, каже – бачиш, вроки, бо якби не було камінчика, чиста твоя дитина. А так – тільки вона може допомогти, тільки їй це під силу – бо такі сильні вроки, що так просто їх і не знімеш…

Прийшов, сів на веранді, обвішаній часником, бабка в хаті приймає. Вийшла. Приємна така бабуся, заусміхалася, пасмо волосся підпалила, руками поводила, каже:

– За додаткову плату – амулет виготовлю, треба лише крові краплю, волосся і ніготь.

Повернулися пізно вночі – саме почалася перша того року завірюха. Плутали дороги, довелося об’їжджати великими трасами, щоб не заблукати. Сніг мете, аж повітря густе від вологи, слизько їхати. Він хотів спати, бабуся бурчала:

– Тобі що, краплі крові шкода і нігтя? Був би амулет у тебе – з амулетом нічого не страшно, нічогісінько… Так не робиться, як оце ти робиш. Приїхав, людина тебе прийняла, допомогти хотіла, а тобі нігтя шкода, – бабуся хотіла була сердито сплюнути, та покрутивши головою, зрозуміла, що нема куди, і проковтнула…

А коли заснув, першою в сон прийшла Ніна – теплий малиновий светр, міль дірку проїла, лінія плечей така зворушлива, що йому серце голосно закалатало, плете косу – пальчики тоненькі, поміж пальчики пасма блискучі, туди-сюди рухаються, пахне життям, така справжня, досяжна, на зап’ястках сині вени, кров по них тече, аж стугонить, шкіра пахуча, наелектризована, суха… Він підходить, кладе голову їй на коліна, її пальчики – вже у нього на голові, зазирає в очі… аж то не вона – дитина руда…

Прокинувся, і назад у Білорусію, по амулет…

Було чи знову примарилося?

Надька сидить у своїх червоних пантофлях на червону шкарпетку в кріслі – велика стара зимова чапля – і переглядає свій фотоальбом.

Верона, древнє прізвисько, яке вона заробила ще за Сталіна.

Надька думала, що її відвезуть у Верону. Передчувала десь у глибині душі. У ній пульсувала гаряча кров синьоокої білявки. Хоча завжди мислила себе чорнявою – і в часи дитинства, коли фарби для волосся були лише білі, а фарбувалися самі проститутки – іноді їх привозили в село воєнні, тому вона знала, що це – такі тітки, які наклеюють родимки і грають на піаніно в місцевому шинку, – тому мастила волосся смальцем, і воно темнішало. Зверху, звісно ж, пов’язувала нову хустку з квітками, найчастіше білу чи жовту – для кращого ефекту, і тоді бабуся огрівала її, чим під руку попадало – ганчіркою, ополоником, різкою. Найдужче Надька боялася різки, бо було боляче. Але все одно не втрачала надії стати брюнеткою. Дарма, що бабуся весь час повторювала, яка погана Надьчина мама, бо в неї чорне волосся і смаглява шкіра, отже – ніякої породи, чого тільки синочок її взяв. Дарма, що була поліською відьмочкою – так охрестили Надьку ті ж солдати, коли вона у десять років раптом розмалювалася косметикою однієї з привезених пергідролевих панночок і в червоних фальбанках станцювала для німчури свій перший танець. Хвойди сміялися: «Виросте, буде наша!» Німчура казала: «Зюсе медхен!» А що вже баба їй тоді дала, ото дала. Надька сім днів із ліжка не могла встати, все читала – у місцевій польській школі вчилась, і вчителька-полька дала їй почитати любовний роман про прекрасне кохання у Вероні.

А потім убили Надьчину маму, і всі зрозуміли, яка погана дитина росте в їхній сім’ї, бо коли матусю принесли закривавлену, і вона ледь дихала