Краса, що не рятує - Павліна Пулу

Лють і ненависть відчув Боберко, побачивши самовдоволене обличчя молодого піжона, що якось навідався був до невістки. Боберко саме привозив їм гроші – треба ж цим жінкам на щось жити. І от до невістки приїхав цей малий піжон на великій міцній машині, отже, не бідний. Цей дженджик оберемками возив його невістці подарунки, а жінки завжди на таке ласі. Та Боберкові хотілося наплювати на ті всі подарунки.

– І ось моя невістка задушила власне дитя, – Боберко знову хлипав, притиснувшись до Надьки. – До речі, той хлопчина був на твоєму дні народження. Він приходив із сусідкою.

– Гречка? – здивувалася Надька.

– Не знаю, як його звати. Приходив. Стояв у кутку, а ти з ним безбожно фліртувала. Ох, ненавиджу…

Надька раптом відчула, як у неї мліють ноги, бо червоні пантофлі, що їх подарував Гречка як подяку за неправдиве свідчення, печуть ступні, наче в них накидали жару. А Зеник фотографує далі. Він клацає і клацає – хризантеми на столі, позаду – відкрите навстіж вікно, у яке зазирає вже майже гола кленова гілка, а за нею – голубе прозоре небо. Ця осінь здається погідною і тихою…

…Ніна сиділа, опустивши плечі, знеможена, розбита, у чомусь темному, і покірно чекала на «швидку». Їй викликали психіатра. Вона не могла прийти до тями, спершу кричала, потім, коли вкололи заспокійливе, тихенько скавуліла, як побита собачка. Він приїхав під вечір – у нього саме хворіла бабуся, тому не міг раніше. Примчав, щоб урятувати її, та, побачивши цю жалюгідну істоту, худеньку, темну, змарнілу, безтямну, то засумнівався, чи йому це треба.

«Рівня? – дивувався він. – Як я тільки міг подумати, що ця істота мені рівня? Слабка іграшка в руках долі, от вона хто».

Хіба можна врятувати людину, яка сама себе не хоче рятувати? У іншому кутку сиділа її свекруха. Час до часу поривалася накинутися на невістку і навіть зривалась із місця, вигукуючи – «Сука ти така», але її ловив міліціонер і садовив назад, у куток. Дитини вже не було – тіло забрали на медичну експертизу.

Він спробував із Ніною поговорити – присів навпочіпки, взяв її холодні руки в свої долоні, став помалесеньку розтирати і шепотіти:

– Ти мусиш отямитися, квіточко, прийти до себе… Тебе ніхто не зможе врятувати, якщо ти сама себе не врятуєш. Розумієш? Тому ти мусиш отямитися, а я спробую чимось допомогти. Знайду адвоката, повернемо справу так, що дитина сама задушилася. Розумієш?

– Ууу, – тихесенько скавуліла вона, дивлячись погаслим поглядом перед себе, – ууу…

– Квіточко моя, я тебе не впізнаю… Де та дівчина, яка так ненаситно любила життя? Де? Отямся, сонечко, – він стиснув їй руки так сильно, що вона заскавуліла голосніше. Але не отямилася.

Він іще трохи посидів поруч, навіть по обличчю її легенько поплескав, і врешті розізлився. «Якщо тобі важливіший твій мертвий виродок, аніж живий я, отже, ти заслуговуєш на свою долю», – подумав. І пішов.

Він виїхав на багнисту дорогу і поринув у чорну листопадову темряву, без ліхтарів та зірок. «Подорож на край ночі», – усміхнувся. Ніч він любить.

Це був її час – час теплих светрів у синю смужку з відкритим горлом і високих чобіт, що в них ховалися тонесенькі синтетичні колготи, від яких Надьчині ноги вкривалися висипом, і вона мастилася борсучим жиром, щоб вберегтися від екзем.

– Ну і ніжки, такі ніжки варті гріха, – шепоче Боберко, притиснувшись до Надьчиної спини.

Але вона не така, вона доброчесна… Була б інша – одна ніч, і повернувся б собі додому, а ця – не така…

Це був час коротких кучерявих зачісок і фарбованих білявок, писцевих шапок і вечірніх посиденьок у колі друзів із пафосними тостами та саморобними салатами.

– Господи, смачно так, що хочеться вашу блузку з’їсти, – сунеться Боберко до її полуничної блузки, бант під шию, чорне мереживо білизни просвічує, і від цього серце у нього стукає голосніше, ніж завжди. І скинула б із себе ту блузку – розлюбив би, але ж не скидає.

На вітрилах того свого часу вона летіла у прірву трохи жорстокої і байдужої сучасності, у якій мешкали нові молоді красуні, що народжувалися, росли і квітли, поки Надька носила свої смугасті светри і високі чоботи. Спершу на ті светри озиралися перехожі чоловіки і прицмокували – он, мовляв, яка вона красуня. Потім уже не озирався ніхто – вона злилася з юрбою таких самих жінок у високих чоботях і смугастих светрах із відкритим горлом. А потім Надька почала помічати дивну особливість цього світу – що довше вона жила, то більше жінок ставали молодшими за неї.

Боберко вже тягне собі в ліжко якусь дівку – волосся каре, руде, спідничка на зав’язках, потягнув за зав’язку – впала, а Надька не така, вона для душі… Більше ніяких прозорих блузок, і все когось чекає – чоловіка? Але поки ще є порох у порохівницях, душа може почекати. Боберко не приходить. А як і прийде – то про жіночу гордість розводиться, через яку все життя як псові під хвіст, про темні круги під очима:

– У вас, Надю, під очима потроху темнішає…

«І на душі темнішає, не лише під очима», – додає подумки Надька.

Вона плескала себе по щоках для жвавого рум’янцю, фарбувала яскраво губи, навіть укорочувала свої спідниці, та все намарно. Час високих чобіт минув, його змінив час іще вищих чобіт і ще довших светрів, або зовсім коротких, і довгого прямого волосся, і молодості, якої у Надьки вже не було.

Поки вона бальзамувала своє життя, щоб ні на крок не відступити від тих щасливих днів, коли світ належав їй, той світ змінився. І вона опинилася у вакуумі самотності.

Надька знає, що таке самотність, бо були часи, коли вона місяцями нікого не бачила – може, вона боялася показувати людям свою старість, а може, людей лякала темрява в її вікнах. Вона знала, що таке самотність – занадто довго вона не мала потреби усміхатися, і в кутиках її вуст утворилися два горбочки – від сліз та апатичного безвольного сну, якими вщерть наповнювала своє життя.

– Деякі люди довго сплять, бо їм нема, задля чого прокидатися, – казала Надька. – Дайте людині щось таке, задля чого хотілося б жити, і вона прокинеться.

У Надьки тоді був білий язик. Від сну він укривався якимось нальотом, і вся їжа здавалася їй