Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– Але ж ти не любиш великих міст, а Львів – місто-мільйонник, – заперечила жінка, коли він уперше зізнався їй у своїй любові до Львова.

У відповідь загадково усміхнувся:

– Не важливо, скільки людей живе у цьому місті. І так, я справді не люблю великих міст. Але Львів… то є Львів. – Фабіо зачудовано роззирався навкруг себе.

– Тобто? – не вгамовувалася Софія, вимагаючи чіткого пояснення його відчуттів. Її власні почуття до Львова були родовими, в’язали її з містом невидимими ниточками, як дитя з мамою. Вона навіть далеко від нього, заплющивши очі, гуляла улюбленими вуличками, вдивляючись у театральний вир «Золотого лева». Шпорталася слухом за «Jazz…» . Шурхотіла ногами по вкритих листяним кольоровим килимом алейках Стрийського парку. Підіймалася на Ратушу і птахом ширяла над дахівками старих львівських кам’яниць. Медитувала на біблійних персонажів із обличчями колишніх львів’ян розенівських розписів у Вірменській церкві. Ностальгувала за богемною атмосферою давно не існуючого клубу «Лялька»…

– Львів для мене – не велике місто, а місто, яке я люблю, незважаючи на чисельність населення в ньому, – перервав її думки Фабіо.

– І як давно ти зрозумів, що любиш не велике місто Львів, а Львів, тому що це – Львів?

– З першого знайомства.

Його перший візит став визначальним у їхніх почуттях. Над містом у вигляді перших несміливих сніжинок кружляло передвістя близької зими. Листопадове небо затягло сіро-білими, збитими у вату хмарами. Перехожі куталися у величезні, накручені навколо ший аж до підборіддя шарфи, капюшони пуховиків, високо підняті хутряні коміри. Холодне вологе повітря пробивалося крізь одяг, легеньким морозяним поцілунком торкалося не прикритих рукавичками пальців. Площею Ринок продзеленчав сяючий порожниною, з рахованими пасажирами трамвай. Чотири з половиною тисячі прописаних у Львові левів разом із містом дрімали дрімотою суботнього ранку. Софія й Фабіо посмакували кексами з кавою латте у «Світі кави», вийшли у прохолоду осіннього ранку і взяли керунок на Високий Замок. Поки дійшли і видряпалися на львівську гору, не звиклий до таких довгих походів пішки Фабіо засапався. Софія краєм ока спостерігала, чи не вималюється на його обличчі роздратування. Натомість зауважила вдоволену усмішку. На горі Фабіо обійшов оглядовий майданчик, задивився на роздмуханий вітром український прапор, витягнув із торбинки фотоапарат і попросив його зазнимкувати. При цьому чи то їй здалося, чи він справді сказав: «Бандера». Як справжня галичанка, Софія, віддаючи фотоапарат, з тремкою повагою до італійця, так добре знайомого з українською історією, поцікавилася, звідки йому відомо про українського національного героя. Той здивовано здвигнув плечима – не знає такого. Вона не вгамовувалася – покрутила запитання з іншого боку.

– Ти говорив – Бандера?

– Так, так! – весело погодився він. – Я забув, як це, – він вказав на стяг, – називається англійською.

Тоді вони в спілкуванні ще міксували мови – англійську з італійською.

– Нашою мовою – bandiera [8].

Софія не втрималася і весело розсміялася з їхнього втішного непорозуміння. Фабіо розсміявся разом із нею. Їй хотілося сміятися і сміятися. Аби не холодне повітря… Він розповів, що бував на просторих міських оглядових майданчиках Будапешта, Рима, Флоренції. Львівський на них не схожий, бо такий невеличкий, що перебування на ньому наповнює кров адреналіном. Софія зацікавлено слухала свого італійського друга.

– У нас є й інший, у підніжжя Замкової гори. Можливо, той більше схожий на майданчики європейських міст. Показати ще й той?

Вони спустилися до підніжжя Замкової гори і дивилися на Львів крізь розібрані до зими дерева. Але цей майданчик не справив на Фабіо такого ж враження, як верхній.

Опісля сходження на Замкову гору Софія повела Фабіо на визначений нею як «найсмачніший у світі» гарячий шоколад. Отой, що, як розповідають туристам екскурсоводи, продають і купують за золоті дукати зі скарбниці львівського лева-фінансиста. В один із наступних вечорів, у підземеллі цього закладу, за філіжанкою помаранчевого гарячого шоколаду, вони заручилися.

До столика, за яким сиділи Софія й Фабіо, підійшов офіціант. Попросили записати замовлення за кілька хвилин, бо ще не визначилися. Софія читала винну сторінку і згадувала свої минулі сатисфакції від споживання глінтвейну. Фабіо хотілося скуштувати кожен: основний набір – гвоздика, кориця, помаранч, яблуко, цитрина обов’язково присмачуються приправами і коньяком чи чаєм, медом чи вермутом, білим ромом чи кавою, лікером чи яблучним соком. Отой, що з вермутом, білим ромом чи лікером, на білому вині припарюють.

Знову підійшов офіціант і записав замовлення. За кілька хвилин Софія потягувала крізь соломинку запашний карпатський глінтвейн – у рідному краї і пісня своя, Фабіо смакував медовий. На столі розсіювалося рівне полум’я свічки, крізь яке Софія дивилася на коханого і думала про те, що щаслива у своєму подружжі як жінка, котра достатньо насолодилася власною незалежністю, сплетеною з активних буднів в українському рекламному менеджменті з численними заходами, презентаціями і фуршетами. Софія думала про те, що вдовольнилася й самотніми ранками, коли, прокидаючись, втішалася несподіваною егоїстичною думкою: «Як добре, що нікому не треба готувати сніданок!» – настільки вже звиклася зі щоденним побутуванням, підпорядкованим самій собі. Вона щаслива! Життя, у бонус за довге очікування, подарувало подружжя, визначення якому віднайшла раніше: так добре, що звідти не хочеться виходити.

Софія спокійно сприймає трудоголізм Фабіо. Знає: за свою щоденну дванадцятигодинну зайнятість на власному підприємстві, де немає часу для позашлюбних романів, потішить її чудовими вихідними з обов’язковим виїздом у невідому їй раніше місцевість. При добрій погоді за вікном – коли не дощить і не мете снігом – його жодна телепрограма вдома не втримає. І жоден зручний диван не замінить йому стрічок доріг і котушок нових вражень. Мандрівки з Фабіо присмачені лише їм обом відомими приватними відчуттями. Ранок в Альпах у містечку з цитрусовою назвою Лімоне, що в один бік окреслюють територію Італії, у другий – Франції, вони згадують щоразу, збираючи торбу в гори. Вона ще напівдрімала, а він уже шумів водою у ванній. Раптом двері рвучко розчинилися і звідти вискочив із тюбиком у руках Фабіо. Її сон розвіявся, як від несподіваного подуву ураганного вітру, коли він тицьнув їй під ніс крем для боротьби з копійчаними білими плямками на шкірі і, округливши очі, спромігся на видих:

– Що це таке?

– Мій крем. Він тобі потрібен?

– Я ним щойно почистив зуби, бо він лежав біля зубних щіток, – скривив рота