Жменя праху - Івлін Во

Пізніше, коли всі піднялися нагору, гості зібралися в Брендиній кімнаті побалакати перед сном. Крізь двері туалетної до Тоні долинав приглушений сміх. Вони закип’ятили воду в електричному чайнику і гуртом пили седоброль.

Нарешті, усе ще пересміюючись, вони розійшлися, і Тоні пішов до Бренди. В кімнаті було темно, та, почувши його ходу й побачивши світлий чотирикутник відчинених дверей, Бренда ввімкнула лампочку в головах.

— Чого тобі, Тоні?

Вона лежала в ліжку, голова її глибоко поринала в подушці, обличчя блищало від туалетного молока; гола рука, яку вона простягла до вимикача, знов упала на шовкову ковдру.

— Чого тобі, Тоні? — сказала вона.— Я вже засинала.

— Дуже стомилась?

— Угу.

— Дати тобі спокій?

— Я така виморена... та ще Поллі напоїла мене цим дурманом.

— Ну що ж... добраніч.

— Добраніч... Ти ж не сердишся, правда?.. Така виморена.

Він підійшов до ліжка і поцілував її; вона лежала нерухомо з заплющеними очима. Потім вимкнув світло й вернувся до туалетної.

— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла?

— Та ні, спасибі вам, просто їй трохи нездужається. Знаєте, вона страшенно виморюється за тиждень у Лондоні, і в неділю їй хочеться відпочити.

— А як високі наукові студії?

— Та, здається, все гаразд. Поки що її запал не охолов.

— Чудово. Скоро ми всі будемо звертатись до леді Бренди з економічними питаннями. Але ви з Джоном, мабуть, нудьгуєте без неї?

— Та певне.

— Прошу, передайте їй моє найщиріше вітання.

— Передам з радістю. Дякую вам.

Тоні зійшов з паперті, і, за звичкою, подався до оранжереї; він вибрав гарденію для себе і п’ять майже чорних гвоздик для дам. Коли він підійшов до дверей кімнати, де вони сиділи, назустріч йому пролунав вибух сміху. Він зупинився на порозі ні в сих ні в тих.

— Заходь, любий, не зважай на нас. Ми просто засперечалися, якого кольору в тебе буде бутоньєрка, і ніхто не вгадав.

Усе ще сміючись, вони попришпилювали квітки до суконь; не сміялася тільки місіс Вівер.

— Коли ви купуєте живці чи насіння, звертайтесь до мене,— сказала вона.— Ви, мабуть, не знаєте: я цим підторговую потроху... Всілякі рідкісні квіти. Я добуваю всякі такі речі для Сільвії Ньюпорт та ще для декого.

— Поговоріть з моїм старшим садівником.

— Сказати правду, я вже поговорила з ним уранці, коли ви були в церкві. Він, здається, все зрозумів.

Вони поїхали рано, щоб устигнути в Лондон на обід.

У машині Дейзі сказала:

— Це якесь страхіття, а не будинок.

— Тепер ви розумієте, як я намучилась за ці роки.

— Біднесенька моя Брендо,— мовила Вероніка і, відшпиливши гвоздику, викинула її за вікно.

— Знаєш,— жалілася Бренда наступного дня,— я маю з Тоні стільки клопоту.

— Що ж він виробляє? — запитала Поллі.

— Поки що нічого особливого, але я бачу, він страшенно нудиться сам у Геттоні.

— На твоєму місці я б не дуже тим журилась.

— А я й не журюся. Але уяви собі, що він раптом почне пиячити абощо. Це дуже ускладнило б усе.

— По-моєму, він на таке нездатний... А втім, треба підсунути йому якусь жіночку.

— Якби ж то пощастило... Але кого?

— Ну, в нас же є наша славна Сібіл.

— Серденько, він же знає її змалечку.

— Ну, тоді Сукі де Фуко-Естергазі.

— Американки його дратують.

— Та вже якусь підшукаємо.

— Лихо в тому, що він так до мене звик. Міняти цю звичку йому буде важко... До речі, що краще: щоб вона була схожа на мене чи не схожа?

— По-моєму, краще, щоб не схожа, але так зразу не вгадаєш.

Вони обміркували проблему до найменших дрібниць.

III

Бренда писала:

«Любий Тоні!

Пробач, що я не писала і не дзвонила, але я геть загрузла в біметалізмі. Страт, складно.

Приїду в суботу — знову з Поллі. Рада, що вона їде до нас удруге — виходить, „Ліонес“ не така паскудна кімната, як решта.

Приїде також одна чарівна жінка, я з нею подружилася і хочу, щоб ми її пригріли. В неї було жахливе життя, вона мешкає в одному домі зі мною. Звуть її Дженні Абдул Акбар. Сама вона біла, але була одружена з африканцем. Нехай вона тобі все розповість. Мабуть, вона приїде поїздом 3.18. Закінчую, час на лекцію.

Дивись не дуже там заглядай у чарку.

***** Бренда»

«Учора ввечері бачила Джока в „Кафе де Парі“ із якоюсь зухвалою блондинкою. Хто вона?

У Джипа, Джина, чи як його там,— ревматизм, і Марджорі страш. журиться. Вона боїться, що йому повикручує задні лапи, але Кратвелл не схотів, щоб його приводили до нього. Така падлюка! Марджорі йому стільки пацієнтів поприсилала!»

— А ти певна, що Дженні вдасться його улестити?

— Важко сказати,— відповіла Поллі.— У мене від неї все нутро вивертає, але ж вона як учепиться...

— Татусю, мама сьогодні приїде?

— Приїде.

— А ще хто?

— Дама на ім’я Абдул Акбар.

— Яке дурне ім’я. Вона чужоземка?

— Не знаю.

— Зветься вона не по-нашому, правда ж, татусю? Як ти гадаєш, вона хоч трохи вміє по-англійському? А вона чорна?

— Мама каже, що ні.

— А-а... А хто ще?

— Леді Кокперс.

— Мавпяча графиня? Знаєш, вона нітрохи не схожа на мавпу, хіба що з лиця, та й, по-моєму, в неї немає хвоста, я зовсім зблизька придивлявся... хоч, може, вона його сховала між ногами. Як ти гадаєш, татусю?

— Я б нітрохи не здивувався.

— Це ж страшенно незручно.

Тоні з Джоном знов були друзями, але цей тиждень дався їм узнаки.

За планом Поллі Кокперс, вони мали приїхати до Геттона десь надвечір.

— Дамо Дженні змогу взятися до діла,— сказала вона.

Отож вони з Брендою вирушили з Лондона, коли Дженні вже була на півдорозі до Геттона. День був холоднючий, раз у раз зривався дощ. Рішуча жіночка куталася в плед, поки машина не під’їхала до брами. Тоді вона відкрила сумочку, відкинула вуальку, струснула зайву пудру з пушка й причепурилася. Гострим рожевим язиком вона злизала з пальця рештки