Жменя праху - Івлін Во

— Вона напевно стомилась,— відказав Тоні.— Їй доводиться рано вставати через оту свою економіку. Мені навіть пригадується, ніби хтось казав нам сьогодні, що вона стомилась.

— Що це за паскудна риба?

— Офіціант каже, що ти її замовляв.

— Може, й замовляв.

— Я віддам її кішці,— втрутилася Бебз.— Тут є дуже мила кицька, її звуть Ожинка.

Вони трохи потанцювали. Потім Джок обізвався:

— Як ти гадаєш, може, слід би ще раз подзвонити Бренді?

— Та, мабуть, слід би. Вона начебто гнівається на нас.

— Ходімо звідси, а по дорозі подзвонимо їй.

— А хіба ви не поїдете з нами?— запитала Бебз.

— На жаль, сьогодні не можемо.

— Отакої!— вигукнула Міллі.

— Ні, ми справді не можемо.

— Ну гаразд. А як буде з платою? Ви, певно, не знаєте: ми платні партнерки,— мовила Бебз.

— Ах, пробачте, скільки з нас?

— Це вже нехай джентльмени самі вирішують.

Тоні дав їм фунт.

— Могли б трошки накинути,— сказала Бебз,— ми з вами просиділи цілих дві години.

Джок дав іще фунт.

— Приходьте ще раз, коли будете вільніші,— сказала Міллі.

— Щось мені недобре,— поскаржився Тоні, спускаючися сходами.— Я, мабуть, не дзвонитиму Бренді.

— Доручи комусь, хай їй подзвонить.

— Оце розумна думка!.. Послухайте,— звернувся Тоні до мізерного швейцара,— подзвоніть за оцим номером леді Бренді Ласт і перекажіть, що містер Грант-Мензіс І містер Ласт, на превеликий жаль, ніяк не зможуть завітати до неї сьогодні ввечері. Запам’ятали?

Вія тицьнув швейцарові півкрони, і вони поточилися крізь двері надвір.

— Тепер Бренді вже не буде на що нарікати.

— Знаєш, що я зроблю? Я йтиму тією вулицею, тож спробую подзвонити біля дверей — може, вона ще не спить, чекає на нас.

— Неодмінно подзвони! Ти справжній друг, Джоку.

— Я дуже люблю Бренду... Славна жінка!

— Страшенно славна!.. Ох, як мені зле.

Тоні прокинувся о восьмій годині ранку, скрушно перебираючи в пам’яті уривчасті спогади про минулий вечір. Чим більше він пригадував, тим ганебнішою здавалась йому його поведінка. О дев’ятій він скупався і випив чаю. О десятій його стали гризти сумніви, чи слід подзвонити Бренді. Нарешті вона подзвонила йому сама, поклавши край його мукам.

— Тоні, ну як ти себе почуваєш?

— Жахливо. Я вчора нахлебтався по саму зав’язку.

— Це правда.

— Та ще мені страшенно соромно.

— І не дивно.

— Я не дуже виразно все пам’ятаю, але, здається, ми з Джоком таки добряче тобі набридали.

— І це правда.

— Ти дуже гніваєшся?

— Вчора гнівалась дуже. Тоні, ну що вам стукнуло в голову, двом дорослим чоловікам?

— Нам так кисло на серці було.

— Боюся, що сьогодні вам іще кисліше. Оце щойно принесли коробку білих троянд від Джока.

— Шкода, що я не здогадався.

— Ви такі діти обидва.

— То ти справді не гніваєшся?

— Та що ти, серденько. А тепер мерщій вертайся додому. Завтра все буде гаразд.

— Ми з тобою не побачимось?

— На жаль, сьогодні нічого не вийде. Цілий ранок у мене лекції, а потім я йду в гості. Але я приїду в п’ятницю ввечері чи в крайньому разі в суботу вранці.

— Зрозуміло. А ніяк не можна не піти в гості або на одну з лекцій?

— Ні, любий.

— Зрозуміло. Ти просто ангел, що не гніваєшся за вчорашнє.

— Нам на диво пощастило,— сказала Бренда.— Наскільки я знаю Тоні, його ще не один місяць мучитиме сумління. Вчора він мало не довів мене до нестями, але таки варто було потерпіти, йому так страшенно соромно, що, хоч би як я поводилась, він не те що слово всупереч сказати, а навіть подумати нічого не насмілиться. Та ще й бідолаха не мав від усього цього аніякісінької втіхи, і це також непогано. Хай навчиться не робити мені таких сюрпризів.

— Провчити ти добре вмієш,— мовив Вівер.

О 3.18 Тоні виліз із вагона змерзлий, стомлений і пригнічений своєю провиною. Джон Ендрю приїхав у машині зустрічати його.

— Добридень, татусю! Весело було в Лондоні? Ти ж не гніваєшся, що я приїхав на станцію, правда? Я умовив няню, щоб вона пустила мене.

— Я дуже радий бачити тебе, Джоне.

— Як мама?

— Та начебто добре. Я її не бачив.

— Ти ж казав, що їдеш побачитися з нею.

— Так, справді, але мені не пощастило. Я кілька разів розмовляв з нею по телефону.

— Ти ж можеш дзвонити їй звідси, хіба ні, татусю? Нащо ж їхати аж до Лондона розмовляти з нею по телефону? Нащо, татусю?

— Надто довго пояснювати.

— А ти поясни хоч трошечки... Нащо, татусю, скажи!

— Послухай, я стомився. Облиш свої розпити, а то я більш ніколи не дозволю тобі приїздити на станцію.

Обличчя Джона Ендрю плаксиво скривилося.

— Я думав, ти будеш радий, що я приїхав зустріти тебе.

— Якщо ти розпускатимеш нюні, я пересаджу тебе до Доусона. Хлопцям твого віку не годиться плакати.

— А мені з Доусоном цікавіше,— сказав Джон, ковтаючи сльози.

Тоні крізь переговорну трубку звелів шоферові спинитись, але той не розчув. Тоні повісив трубку назад на гачок, і далі вони їхали мовчки. Джон Ендрю притисся обличчям до скла і тихенько пхикав. Коли вони приїхали додому, Тоні сказав:

— Няню, надалі я забороняю Джонові їздити на станцію без дозволу.— мого чи леді Бренди.

— Авжеж, сер, я й сьогодні не пустила б його, але ж він так просився. Ходімо, Джоне, швиденько скидай пальто. Господи, де ти подів свій носовичок?

Тоні пішов до бібліотеки й сів на самоті біля каміна.

«Двоє дорослих тридцятирічних чоловіків,— картав він себе,— поводилися, як хлопчаки, що вирвалися на один вечір з коледжу: перепилися, як свині, набридали людям телефонними дзвінками, витанцьовували з повіями в „Десятці“... А Бренда після всього була ще така лагідна зі мною — це мені як ніж у серце».

Він трохи задрімав, а тоді пішов нагору переодягтися.

За обідом він сказав:

— Емброузе, надалі, якщо я обідатиму сам, подавайте мені обід до бібліотеки.

Потім він сів з книжкою коло вогню, але читати не зміг. О десятій, перше ніж піти нагору, він розкидав поліна в каміні, зачинив вікна і вимкнув світло. Цю ніч він проспав у порожній Брендиній кімнаті.

II