Жменя праху - Івлін Во
— Так, веселенький день. А ти не подумав, що мені треба трохи побути з твоїм татом, з мамою і з леді Кокперс?
— Ет, нащо вони вам... Та й ніякого хвоста в леді Кокперс нема, то все брехня. Ну побудьте сьогодні зі мною, чуєте?
— Гаразд, побачимо.
— Вона пішла з ним до церкви. Добра ознака, правда?
— Та ні, не дуже, Поллі. Він воліє ходити туди сам або зі мною. Він потім любить погомоніти з селянами.
— Вона йому не заважатиме.
— Боюся, що ти мого старигана не розумієш. У нього натура куди складніша, ніж здається зразу.
— З вашої проповіді, велебний отче, я бачу, що ви знаєте Схід.
— Атож, я там майже весь вік прожив.
— Схід сповнений якогось таємничого чару, правда?.
— Ходімо вже! — Джон смикнув її за пальто.— Я ще покажу вам Грома.
І Тоні вернувся з бутоньєрками сам.
Після обіду Бренда запропонувала:
— Може, ти покажеш Дженні дім?
— Так, будь ласка, покажіть!
Коли вони дійшли до малої вітальні, Тоні сказав:
— Бренда її переробляє.
У кімнаті лежали дошки, купи позбиваного тиньку, стояли драбини.
— Ох, Тедді, це ж неподобство. Я страшенно не люблю, коли щось старовинне ламають.
— Та ми цією кімнатою користуємося мало.
— Ну то й що...— Вона поштурхала ногою шматки тиньку з геральдичними лілеями та потьмянілою позолотою, уламки припорошеного різьблення, що вкривали підлогу.— Знаєте, ми з Брендою такі добрі друзі. Я б не хотіла щось негарне про неї сказати... та я, відколи приїхала сюди, весь час думаю: чи вона розуміє, який гарний цей дім і як багато він важить для вас.
— Розкажіть мені ще щось про ваші колишні знегоди,— попросив Тоні, ведучи її назад до великої зали.
— Ви соромитесь говорити про себе, правда, Тедді? Недобре так гнітити все в собі. Я теж була дуже нещаслива.
Тоні розпачливо озирався круг себе — чи не порятує його хтось. І рятунок з’явився.
— А, ось де ви,— промовив упевнений дитячий голос.— Ходімо. Я вас поведу в ліс. Тільки швидше, а то скоро смеркне.
— Ой, Джонні-пупсику, а дуже треба йти? Адже я розмовляю з татом.
— Ходімо. Я вже домовився. А потім вам дозволять напитись чаю нагорі у мене.
Тоні забився в бібліотеку: там було стерпно, бо робітники того дня не працювали. Через дві години Бренда наткнулась там на нього.
— Тоні! Ти сам тут? А ми думали, ти з Дженні. Де ти її подів?
— Джон забрав її від мене... саме вчасно, бо ще хвилина, і я б наговорив їй грубощів.
— Ой... а ми з Поллі сидимо вдвох у, кімнаті для курців. Приходь пити чай. У тебе якийсь чудний вигляд... Ти спав?
— Видно, доведеться поставити на цьому хрест.
— А твій стариган, власне, чого сподівається? Він теж не золотий.
— Може, щось би й, вийшло, якби вона не сплутала його ім’я.
— В кожному разі, це розв’язує тобі руки. Ти зробила все, що могла, на догоду стариганові, не кожна жінка взяла б на себе таку мороку.
— Твоя правда,— мовила Бренда.
IV
Збігло ще п’ять днів, і Бренда знов приїхала до Геттона.
— В наступну суботу мене не буде,— сказала вона.— Поїду до Вероніки.
— А мене запросили?
— Авжеж, та я відмовилася за тебе. Ти ж так не любиш їздити в гості.
— А я б охоче поїхав.
— Любий, шкода, що я не знала. Вероніка була б дуже рада... але боюся, тепер уже запізно. В неї такий малесенький будиночок... Сказати правду, мені здавалось, що вона тобі не дуже подобається.
— Як болячка.
— То чого ж ти...
— Дарма. Ти, мабуть, поїдеш у понеділок до Лондона? Ти ж пам’ятаєш, у нас у середу мисливський збір?
— На моріжку?
— Так, серденько, як щороку, ти ж знаєш.
— Та вже ж.
— А ти не могла б лишитися до середи?
— Ні, любий. Розумієш, якщо я пропущу одну лекцію, то вже не втямлю наступної. До того ж мені не дуже кортить милуватися хортами.
— Бен питав, чи пустимо ми Джона.
— Ні, він іще занадто малий.
— Та не на полювання. Я гадаю, він міг би поїхати на своєму поні на збір і подивитись, як виженуть першого звіра. То була б така радість для дитини.
— А це безпечно?
— Цілком.
— Серденятко моє! Який жаль, що я не побачу його.
— А ти нікуди не їдь.
— Ні, ні, не можу. І не треба більше про це, Тоні.
Розмова відбулася зразу по приїзді Бренди, потім усе пішло краще. Цього разу приїхав Джок, а також Аллен з Марджорі й ще одне подружжя — Тоні знав їх змалечку. Бренда запросила їх усіх спеціально для Тоні, і він був радий. Надвечір вони з Алленом пішли пополювати на кролів з рушницями, з яких стріляли граків; після вечері чоловіки грали на більярді, а одна з дружин дивилася, як вони грають.
— Стариган тішиться, як дитина,— мовила Бренда до Марджорі.— Він любісінько звикає до нового режиму.
Засапані й розпашілі чоловіки вскочили до кімнати хильнути віскі з содовою.
— У Тоні одна куля мало не вилетіла у вікно,— сказав Джок.
Цю ніч Тоні спав у «Гіневрі».
— У нас усе гаразд, правда ж? — запитав він раптом.
— Авжеж, любий.
— Мені тут так тоскно самому, і в голову лізуть усілякі думки.
— Тоні, не нуди світом. Ти ж знаєш, що це заборонено.
— Більше не буду.
Вранці Бренда пішла з ним до церкви. Вона вирішила присвятити йому всю суботу й неділю, а тоді зникнути надовго.
— Ну, як ваша висока наука, леді Брендо?
— Вчуся запоєм.
— Невдовзі ми всі приходитимемо до вас на пораду, коли перевищимо свій кредит у банку.
— Ха-ха.
— А як там Грім? — запитала міс Тендріл.
— Я
