Жменя праху - Івлін Во

— Вона буде рада, як ми завітаємо.

— Так, але ж страшенно далеко. Ходімо краще кудись-інде.

— А я хочу до Бренди. Вона славна жінка.

— Дуже славна.

— Страшенно славна.

— Візьмімо таксі та їдьмо до Бренди.

На півдорозі Джок сказав:

— Давай не поїдемо до Бренди. Їдьмо кудись-інде, їдьмо до якогось кубла.

— Мені однаковісінько. Скажи, хай везе до якогось кубла.

— До якогось кубла,— сказав Джок, вихиливши голову, з вікна.

Машина розвернулася і поїхала в напрямку Шефтсбері-авеню.

— Бренді можна подзвонити й з кубла.

— Авжеж, треба подзвонити. Вона славна жінка.

— Страшенно славна.

Машина звернула на Уордор-стріт, а тоді на Сінк-стріт — цей куточок міста мав недобру славу і був населений здебільшого азіатами.

— А знаєш, він, здається, везе нас у «Десятку».

— Невже вона ще існує?

— Я гадав, що її давним-давно зачинено.

Але вхід був яскраво освітлений і мізерний чоловічок у заяложеному кашкеті й обшитому галуном благенькому пальтечку підскочив до таксі і розчинив перед ними дверцята.

«Десятку» ще ні разу не зачиняли. Протягом життя цілого покоління, поки виростали, наче з води, інші нічні клуби з найрізноманітнішими назвами й претензіями на респектабельність і, проживши свій короткий, сповнений небезпек вік, гинули під ударами поліції чи кредиторів, «Десятка» стійко витримувала всі знегоди. Вона також зазнала переслідувань — і то дуже жорстоких. Безліч разів міські власті хотіли знищити її, скасовували ліцензію, конфісковували приміщення, весь персонал і колишня власниця, поки не померла, раз у раз потрапляли до в’язниці; в палату надходили запити, створювалися слідчі комісії, та, хоч які міністри внутрішніх справ і поліційні комісари досягали вершини могутності, а тоді безславно йшли у відставку, двері в «Десятці» завжди були гостинно відчинені з дев’ятої вечора до четвертої ранку і там завжди рікою лилося спиртне непевної якості. Привітна молода жіночка впустила їх до занехаяного будинку.

— Будьте ласкаві, підпишіться отут.

Тоні з Джоком підписалися вигаданими іменами на бланку, де було надруковано: «Я був запрошений на вечірку з випивкою у будинок № 10 на Сінк-стріт містером Чарлзом Бейбріджем».

— З вас по п’ять шилінгів.

Утримання клубу коштувало недорого; ніхто з персоналу, крім оркестрантів, не отримував платні, і вони сяк-так перебивалися, обчищаючи кишені пальт і обдурюючи п’яних. Дівчат пускали безплатно, вони лише мали дбати про те, щоб їхні кавалери щедро сипали грішми.

— Востаннє, Тоні, я був тут на парубоцькій вечірці перед твоїм весіллям.

— Ти тоді добряче надудлився.

— Як хлюща.

— Знаєш, хто ще тоді надудлився? Реджі. Він поламав автомат із жувальними гумками.

— Реджі був як хлюща.

— Слухай, а ти більше не киснеш через ту дівчину?

— Та ні, вже не кисну.

— Ну, то ходімо нагору.

У танцювальному залі було досить людно. Якийсь дідуган заліз в оркестр і вдавав із себе диригента.

— А гарно в цьому кублі,— сказав Джок.— Що ми питимемо?

— Коньяк.

Їм довелось узяти цілу пляшку. Вони заповнили бланк замовлення винних заводів Монморансі й заплатили два фунти. Етикетка була з написом: «Витриманий коньяк заводу Монморансі». Офіціант приніс імбирного пива й чотири склянки. До них підсіли двоє дівчат. Їх звали Міллі та Бебз.

Міллі сказала:

— Ви надовго до міста?

Бебз попросила:

— Чи не знайдеться у вас сигарети?

Тоні танцював з Бебз. Вона спитала:

— Ви любите танцювати?

— Ні, а ви?

— Не дуже.

— Ну, то посидьмо.

Офіціант сказав:

— Ви не купите лотерейний квиток? Розігрується коробка шоколаду.

— Ні.

— Купіть один для мене,— попросила Бебз.

Джок почав називати ознаки Стандартної Свині.

...Міллі спитала:

— Ви жонатий, правда?

— Ні,— відказав Джок.

— Це зразу видно,— сказала Міллі.— І ваш приятель теж жонатий.

— Отут ви не помилились.

— Ви просто уявити собі не можете, скільки чоловіків приходять сюди поговорити про своїх дружин.

— А от він не буде.

Тоні, перехилившись через столик, виливав душу перед Бебз:

— Бачте, все лихо в тому, що моя дружина прагне до знань. Тепер вона вивчає економіку.

Бебз сказала:

— А як на мене, то дуже добре, коли жінка чимось цікавиться.

Офіціант запитав:

— Що вам подати на вечерю?

— Таж ми тільки-но повечеряли.

— А тріски не хочете? Вона в нас дуже добра.

— Що мені треба — то це подзвонити по телефону. Де у вас телефон?

— Вам справді треба подзвонити чи до вбиральні?

— Ні, подзвонити.

— Телефон нагорі, в конторі.

Тоні подзвонив Бренді. Вона довго не брала трубки.

— Слухаю,— озвалась вона нарешті,— хто говорить?

— У мене доручення від містера Ентоні Ласта і містера Джоселіна Грант-Мензіса.

— А, це ти, Тоні! Чого тобі треба?

— Ти впізнала мій голос?

— Авжеж.

— Я тільки хотів передати доручення до тебе, але ж я сам розмовляю з тобою, тож можу передати його сам, правда ж?

— Звичайно.

— Так от, ми з Джоком страшенно шкодуємо, але ми ніяк не зможемо відвідати тебе сьогодні.

— А-а!

— Я сподіваюсь, ти на нас не образишся, але у нас безліч усяких справ.

— Нічого, нічого, Тоні.

— А я тебе часом не розбудив?

— Нічого, нічого, Тоні.

— Ну, тоді на добраніч.

— На добраніч.

Тоні вернувся до столика.

— Я розмовляв з Брендою. Здається, вона гнівається. Як ти гадаєш, мабуть, усе-таки слід було б заїхати до неї.

— Ми ж пообіцяли,— відповів Джок.

— Негарно підводити даму, — докинула Міллі.

— Тепер уже занадто пізно.

Бебз спитала:

— Ви офіцери, правда?

— Ні, а звідки ви це взяли?

— Просто мені здалося.

Міллі сказала:

— А мені більше до вподоби комерсанти. Їм завжди є що розповісти.

— Що ви робите?

— Я придумую фасони поштарських шапок,— мовив Джок.

— Отаке скажете!

— А мій приятель дресирує морських левів.

— Так я вам і повірила.

Бебз сказала:

— Один мій знайомий працює в газеті.

Трохи згодом Джок озвався:

— Послухай, а як же нам бути з Брендою?

— Ти ж сказав їй, що ми не приїдемо?

— Та воно-то так... але, може, вона все ж таки сподівається.

— Знаєш що: піди й запитай її, чи хоче вона нас бачити, чи ні.

— Гаразд.

За десять хвилин Джок вернувся.

— Мені здалося, що вона гнівається,— доповів він,— та все одно я сказав їй, що ми