Жменя праху - Івлін Во
Проте вранці надійшла телеграма від Джока:
«П’ятницю не зможу їду виборців можна через два тижні».
Тоні відповів телеграмою:
«Радий коли хочеш завжди дома».
«Напевне, помирився зі своєю коханою»,— вирішив Тоні.
Надійшла також записка від Бренди, написана олівцем:
«Приїду в суботу з Поллі й приятелькою Поллі, Веронікою, в машині П. Може, й Дейзі. Покоївки і багаж поїздом 3.18. Попередь, будь ласка, Емброуза та місіс Моссоп. Для Поллі треба приготувати „Ліонес“[12], ти знаєш, як вона любить комфорт. Вероніку можна примістити будь-де — тільки не в „Галахаді“. Поллі каже, що вона дуже весела людина. Приїде також місіс Вівер — прошу тебе, не гнівайся, це діловий візит: вона сподівається, що зможе якось дати лад малій вітальні. Покоївку везе тільки Поллі, і шофер у неї. До речі, з наступного тижня Грімшо залишиться в Геттоні, скажи місіс Моссоп. Надто складно й дорого наймати їй у Лондоні помешкання. Правду кажучи, я взагалі могла б обійтися без неї, як ти гадаєш? Тільки хто ж мені шитиме? Страшенно хочу бачити. Джона. Всі вертаються назад у суботу ввечері. Любий, не впивайся. Прошу тебе.
***** Б.»
У п’ятницю Тоні не знаходив, чим себе зайняти. Листи він усі понаписував до десятої години. Пішов на ферму, але там йому не було чого робити. Обов’язки, що раніше здавались йому такими численними, тепер забирали незначну частину дня: він і сам не усвідомлював, як багато годин досі проводив з Брендою. Він подивився, як Джон їздить верхи у загороді. Хлопчик видимо затаїв на нього образу після сварки в середу. Коли Тоні заплескав у долоні після вдалого стрибка, Джон сказав:
— Він іще краще вміє стрибати.— А тоді запитав:— Коли мама приїде?
— Тільки завтра.
— А-а.
— Сьогодні після обіду мені треба з’їздити в Літл-Бейтон. Хочеш поїхати зі мною? Може, побуваємо на псарні.
Джон уже кілька місяців канючив, щоб його взяли туди.
— Ні, дякую,— відповів він,— я хочу домалювати картину.
— Ти можеш домалювати її іншим разом.
— А я хочу сьогодні.
Коли Тоні пішов, Бен мовив:
— Ти чого огризаєшся на батька? Ти ж із самого різдва в’язнув до нього, щоб повіз тебе на псарню.
— З ним я це хочу.
— Ах ти ж байстрюк невдячний, хіба годиться так казати про батька!
— А тобі не слід при мені лаятися байстрюком, няня казала.
Отож Тоні поїхав сам до Літл-Бейтона — йому треба було порадитися про дещо з полковником Брінком. Він сподівався, що Брінки запросять його погостювати в них, але полковник з дружиною самі були запрошені кудись на чай, і надвечір він вернувся до Геттона.
У парку стелився по землі легенький туман; вежі й зубчасті стіни Геттона бовваніли сірими силуетами; кочегар спускав прапор на головній вежі.
— Брендо, бідолашечко, яка жахлива кімната! — вигукнула місіс Бівер.
— Ми майже не заходимо сюди,— холодно мовив Тоні.
— Ще б пак,— докинула жінка, котру звали Веронікою.
— А по-моєму, вона не така вже й погана,— сказала Поллі,— хіба що трохи старомодна.
— Бачте,— пояснювала Бренда, не дивлячись на Тоні,— мені потрібна хоч одна пристойна кімната внизу. Тепер у нас тільки кімната для курців та бібліотека. Вітальня величезна, за неї я боюсь і братися. Мені б хотілося мати віталеньку, де мені було б зручно. Як ви гадаєте, тут вийде щось путяще?
— Але ж, любонько, вона такої чудернацької форми,— сказала Дейзі,— та ще цей камін — скажи, із чого він зроблений, з рожевого граніту? І все оце ліплення та панелі. Тут усе нікуди не годиться. Таке страшенно похмуре.
— Я дуже добре уявляю собі, що потрібно Бренді,— мовила місіс Бівер трохи стриманіше,— і, по-моєму, це цілком можливо. Я все обміркую. Як сказала Вероніка, форма, певна річ, обмежить нас... але, знаєте, на мою думку, найдоцільніше буде зовсім на неї не зважати і придумати щось таке, що визначало б весь стиль кімнати. Ви мене розумієте?.. Припустімо, ми обшиємо стіни білими хромованими панелями, а підлогу застелемо килимом з овечих шкурок... Боюся тільки, що це обійдеться дорожче, ніж ви розраховували...
— А я б тут усе в повітря висадила,— сказала Вероніка.
Тоні пішов, щоб не заважати їхній розмові.
— Ти справді хочеш, щоб місіс Бівер узялася за малу вітальню?
— Тільки коли ти згоден, любий.
— Ти уявляєш собі, який це вигляд матиме — хромовані панелі?
— О, це тільки так, перша думка.
Тоні ходив туди й сюди, з «Мордреда» до «Гіневри» і знов до «Мордреда», як звичайно, коли вони одягалися до обіду.
— Слухай,— сказав він, вертаючись із жилетом,— ти ж завтра не поїдеш, правда?
— Доведеться.
Він пішов у «Мордред» по краватку, приніс її до Бренди й сів перед дзеркалом зав’язати.
— До речі,— мовила Бренда,— як ти гадаєш, чи варто нам тримати Грімшо? По-моєму, це тільки гроші переводити.
— Ти завжди казала, що не можеш обійтися без неї.
— Так, але відколи я живу в квартирі, усе стало набагато простіше.
— Живеш? Серденько, ти говориш так, ніби оселилася там назавжди.
— Будь ласка, посунься на хвилинку, любий. Мені нічого не видно.
— Брендо, скільки часу ти ще збираєшся вивчати економіку?
— Хто? Я? Не знаю.
— Невже ти не можеш сказати хоч приблизно?
— Ти просто не уявляєш собі, скільки мені ще треба вивчити. Коли починали, я тяглася в хвості.
— Брендо...
— А тепер біжи вдягни піджак. Всі, напевне, вже зібралися внизу.
Ввечері Поллі й місіс Бівер грали в триктрак. Бренда й Вероніка, вмостившись на канапі, шили й балакали про рукоділля. Час від часу жінки заводили спільну розмову; за звичкою, вони раз у раз переставляли склади в
